Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
Груди її зарухались під чистою тканиною сорочки...
— А я боялася йти: думала — спите ще...
— Ну, йди, йди! — мовив якомога суворіше Пилип Никифорович. — Спав би я... (не доказав, а подумав) коли такий ранок...
Він узяв поливальницю і став сіяти рясну росу на табунці білих, білорожевих та синюватих айстер, що пишно обсіли цегляну стежку від веранди.
Шкільне подвір'я тепер, улітку, являло собою суцільне зелене море. Скрізь понаростало багато квітів, кущів віниччя, калачиків, лободи, побіля стежок — густа тканина споришу, соковиті гриви пирію... Ранковий холодок, що простягся від шкільного будинка Майже на пів подвір'я, робив те зілля ще соковитішим, — Ціла приємна сага холодку. Та це було не довго. Ранок мінився — із рожевого ставав золотим. І на деревах, передусім на їх вершках, незабаром заграло соняшне яскріння, зганяючи з листя росяну барву. Найяскравіше заграв день на високій осиці, що стояла між поповим та шкільним садками: її листя заворушилось, заблищало білими боками, як ду-качі.
Гапка жваво бігала з хати та в хату: витрушувала одяг та постіль, носила воду, беручи її з скавучливого (коліща!) колодязя, що був серед двору. Але це робила так, щоб пробігати саме тією стежкою, де стояв Пилип Никифорович, і йому доводилось відхилятися, щоб її пропускати.
— Чи тобі іншої стежки немає, що сюди бігаєш? — нагримав Пилип Никифорович.
— А я навпростець, щоб швидше...
Ранок був холоднуватий — багато було роси і сві-жости, і Пилип Никифорович, хоч як любив ранковий похолод (не так, може, любив, як хотів любити, бо це входило в його „систему здоров'я"), мусів іти до хати, щоб накинути на себе яку одежину (бо й нежиті теж боявся).
В кімнаті було вже повно соняшного сяйва та тепла: вікно ж було на схід. Сяйво це аркушами сухо-злотиці лежало на столі, де вдень від нього при очах людиниганяла розіслана газета (і вона вже була руда), грало „зайчиками" на протилежній стіні, на перетрушеному й чистенькому вже ліжку.
Гапка дотирала поміст, розгойдуючи нахиленою тілистою спиною. Коли ввійшов Пилип Никифорович, вона випросталась, держачи простягнуті на віддаль від себе руки з мокрою ганчіркою. Від нахиляння лице їй розчервонілося, аж крапельки поту виступили на широкому лобі, волосся над тим лобом заборсалось, а очі грали невідбивним повабом.
— Ага, змерзли! — згукнула, засміявшись. Пилип Никифорович хотів був і цим разом сказати
щось суворе, навіть подумав:
— „Треба буде кликати для цієї роботи когось іншого, може, бабу Хіврю"..
Проте вголос не приміг уже здобутись на якесь прикре слово: хатнє тепло розслаблювало вже його, як гарячий купіль. Ба більше: в роті йому з доброго дива покотилася слина, а в ноги вдарило якесь незрозуміле тремтіння, наче він чогось дуже злякався.
— Ах ти ж моргуха! — вихопилось несамохіть йому з уст, а рука... рука, як чужа, без його волі, торкнулася до паленого Гапчиного плеча.
Гапка випустила ганчірку з рук — і, зрозумівши свою перемогу, прилипла, жагуча, як пекло, своїм гарячим тілом до його тіла. І сердешний чоловік із жахом зрозумів, що він гине, гине з усіма своїми запобіжними заходами, з отим раннім уставанням, з ранковою руханкою гине...
— Яка ти гаряча! — сказав хтось його язиком і хтось (не він) пригорнув його руками чудову, як рай, молодицю, і— Яка ти...
Але цих останніх слів його язик не доказав, бо... сталося жахливе: у вікно, крізь розсунену завісочку він побачив цілу купу синіх австрійських солдатів, що йшли до школи, швидко розходячись у розстрільню.
— „Обступили школу!" — отерп переляканий чоловік і кинувсь, мов ужалений, від молодиці.
— Ой ви ж! — вимовила та з мукою і схилилася зів'ялим тілом на холодну стіну. — Хіба ж так можна ?!
Вихопившись надвір, Пилип Никифорович побачив, Що скількись солдатів на чолі з офіцером увіходили вже в хвіртку. Кинувся в садок. У садку забіг за повітку, криту соломою (льох), на мить спинився, думаючи, як бути. Але довго думати не можна було, і він, не думаючи, підкинув своє тіло до солом'яної стріхи, поклав ноги під парки на одну крокву, а голову — на другу. Лігши так, одубів, як дубіє гусениця, удаючи в хвилину небезпеки гілочку. Пилипові Никифоровичу довелось удавати з себе не гілку, а щось подібне — трямок. Річ зрозуміла, що тільки його тіло, натреноване систематичними вправами, було здатне на таку „позу".
Німці (австрійці), що бачили, як він побіг у садок, не забарились полізти на горище повітки, і нещасний
чоловік чув, як вони ширяли там багнетами, вигукуюча якісь свої лайки.
Алеж він був не на горищі! Він був у такому місці, що про нього не могла здумати й найбуйніша уява!
Інші німці в цей час ходили по садку, поза повіткою, біля нього майже.
Бідолаха з жахом відчував, як його тіло поволі терпло, особливо шия, що нею та потилицею він держав усе тіло в повітрі. Ще, бачилось, хвилина, ще мить —. і він упаде, загине...
Але на його щастя, німці, позаглядавши за кущі, пішли геть: вирішили, десь то, що він утік у сусідні городи. Справді, скількись чоловіка їх, перестрибнувши через паркан, сховалися там за деревами — в садку о. Харитона. І зразу ж за цим тіло бідолашного чоловіка випало, безживне, з-під стріхи додолу.
Деякий час Пилип Никифорович лежав непорушно, як непритомний. А потім прийшов до пам'яті і, рачкуючи, переліз у дуже густий бузковий кущ, оброслий бур'яном.
Сполохані такою незвичайною появою людини, дякові кури з голосним киркотом кинулися з-під того куща. Бідолаха знов отерп з переляку: цей крик могли почути німці.
Але німців уже близько не було. Пересидівши в кущі з пів години, Пилип Никифорович переліз потім до дякового городу, а тоді городами подався на Низ. З городів перейшов нижче, в левади. Левадами йшов швидко, майже