Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

— Ви?! — скрикнув, подаючи їй руку. — Як ви сюди забились?

І почервонів своїми плямами. Галина Сосипатрівна теж почервоніла усім своїм ряботинням. І чомусь оглянулась, ніби — чи вони самі. Але поблизу нікого не було, бо й Овечка зразу ж пішов геть, до своєї кози, що її кинув був там, де його зустріли парубки. Далі Галина Сосипатрівна сказала Пилипові Никифоровичу, що принесла йому білля... хоч відповіді на свого лист й не одержала. І почала розв'язувати свій вузлик.

Пилип Никифорович, здавалось, був зворушений, попросив дбайливу жінку сідати „хоч на траву .

— Бож ви притомились, мабуть, — сказав. — тільки — навіщо ви це? Я дещо маю...

Але від принесеного не міг відмовитись: це було дуже жорстоко. Галина ж Сосипатрівна забилась у таку глушину ради нього, наражала себе на кару повстанцями... Нарешті їй загрожувала в лісі ї як жінці,-,, _- „Як жінці?'

Він' не дивився на ту, що сиділа біля нього — мало говорив, відгукувався на її слова — і марив. Це ж здійснювалось те, що його він так шукав, ходивши по лісі! Біля нього була жінка! Жива, з живим голосом і тілом жінка!

Слухав скрипучий голос Галини Сосипатрівни, а думав про своє.

А Галина Сосипатрівна говорила про село, про школу. Що там сумно. Що в школі без нього мертво. Наближається початок шкільного року, а другого вчителя в школі немає. А він же був для неї, як опора в

роботі...

І в її мові був сум, біль покинутої сироти. Пилип Никифорович прогнав зусиллям волі солодке запаморочення. А вже зовсім йому полегшало, як глянув на свою розмовницю: висушена, як тараня, без-груда постать, тоненькі, як палички, руки й ноги, спідня губа зовсім уже по-старечому зібрана очкуром, не тільки лице, а й шия обсипані ряботинням, як просяною половою. „Як свята Женев'єва", згадав образ французької святої, що про неї читав колись в одній книжці. Ні, такій жінці навіть у партизанському лісі ніщо не загрожувало! А потім стало навіть противно, що вона, прикидаючись сиротою, хоче заволодіти ним... Сиротою або „сестрою-жалібницею".

Чемно (і холодно!) запропонував гості покуштувати „повстанського борщу" з громадського казана.

— Досі були борщі — гетьманський, київський тощо, пожартував з своєю блідою усмішкою, — а тепер ще буде й повстанський...

Але Галина Сосипатрівна від борщу відмовилась, а атомість попросила вивести ЇЇ з лісу, щоб вона змогла а вечір повернутись додому.

Пилип Никифорович зав'язав їй очі. Галина Сосипатрівна здригнулась, як він торкнувся рукою до її вис-

ка, на Пилипа Никифоровича це подіяло навпаки: йому стало противно. Узяв її за руку, теж суху й холодну („як у жаби") й повів.

Незручно було вести її з зав'язаними очима так треба було, щоб у товаришів не виникло підозра що це, мовляв, шпигунка. Ішли, майже не говорили Коли Галина Сосипатрівна, не бачачи, спотикалася і хапалась за нього обіруч, ніби тулилась. І з огляду - це Пилип Никифорович, як тільки відійшли трохи від табору, похопився розв'язати їй очі.

І от несподівано Галина Сосипатрівна запропонувала сісти під одним кущем шипшини.

— А ви ж не спізнитесь? — обережно спитав Пилип Никифорович, забувши навіть згадати про те, цю це був один з тих кущів, під якими він передніше мріяв зустрітися з розпутною жінкою.

Галина Сосипатрівна ображено нашорошилась проте заспокоїла його:

— Ні, ще рано...

І, сівши перша, сказала:

— Я ж, Пилипе Никифоровичу, забилась сюди не для того, щоб так мало побути з вами. Сідайте! Чого ж ви стоїте?

Він сів, але так, щоб вона не могла до нього, якби здумала, прихилитись.

— Та ви боїтеся навіть сісти біля мене! — образилась вона вже серйозно. — Невдячний! Я до нього йшла, як до... рідного... наражалась на небезпеки... Чи розумієте ви, на яку небезпеку наражалась я в цьому лісі, як жінка?

— „Ні на яку!" — хотілось крикнути обуреному чоловікові. — „З отим ряботинням... з отакою губою. А вголос вимовив:

— Що за претенсії! Я ж вас не просив іти... Я ж навіть на листа не відповів...

Йому тепер хотілося бути з нею якнайжорстокішим.

— Так?! — глянула раптом з ненавистю скривджена жінка. І підхопилась на ноги, як буря. —Невдячний! Звірюка! Звірюка! гукала люто крізь сльози. — Лишіть мене... І сама в ту ж мить кинулаея від нього,

зникла за деревами. Пилип Никифорович пішов спокійно назад. „Біс" тепер так далеко від нього, як ніколи перед тим.

"Так легко йому не було навіть після купання в найхолоднішій воді. А попередні свої мрії про жінок він зга-

дував тепер, як хворе марення. „Тільки ж чи надовго... цей спокій?" — подумав.

Але йому було приємно, що він знов став самим собою. Тверезим, твердим у поглядах і поведінці.

VII

Не тикай носа до чужого проса. — Материн жаль, дівчина плаче, о. Харитін передчуває свою загибіль. — „Ми гімни тобі заплели, червоний тероре" (В. Чумак).

Коли Василь зник із села, Гнатові довелося самому ходити до „центру". Ходив він і далі левадами, ховаючись від нахабних парубків, — хапливо переходив Степанцеву греблю, перехоплювався швиденько через Сте-панцеву леваду. Але тепер це робити — проминати небезпечні місця — було багато легше: у левадах скрізь стояли сизозелені хмари густих ліз та купи кучерявих верб, а від хат його затуляли стіни високих конопель. Коноплі стояли понад стежкою, і частенько треба було відхиляти голову та плечі, щоб тії коноплі не обтрусили своїм чадно-пахучим цвітом.

Крім Василя, з лататтянського товариства вибули ще Самсон Ліпшиць, що виїхав до міста перед початком