Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

— А це я того кажу, — повів Овечка мову далі, — що війка за Україну тільки починається. А війна — не виграшки. На війні треба дивитися видимій смерті в вічі.

Наслинив папірець і зліпив цигарку...

— А видима смерть страшна...

У цей час, круто зарипівши, біля клюмби зупинилась світляна клітка трамваю, і з тієї клітки вийшло (випало) декілька людей, з несподіваним у загальній тиші гомоном та сміхом. Несподіваним, недореченим. Як? Отак сміятись, коли війна і таке непевне становище?!

Повз Василя й Овечку, в напрямі до вокзалу, пройшла група молоді: декілька військових з панночками. Гляне Василь — а ті військові одягнені так, як були замучені в Са-марчику делегати від отамана Горобця. Блакитні, помірно-широкі, низько спущені на чоботи штани, сині, короткі жупанки, червоними поясами попідперізувані, пухнаті білі папахи з червоними шликами. При боках низько попідвішувані шабельки, невеличкі, трохи чи не такі як старшинські кортики.

Один з юнаків сказав якийсь черговий дотеп. Панночки ще дзвінкіше засміялись своїм хлюпотливо- привабливим сміхом.

Василеві аж тьохнула в грудях... романтика (як казав отаман Горобець). Подумав, що в. національній боротьбі за визволення і ця краса не зайва. Але Овечка поставився до цього інакше.

— Дивись, які! — кивнув він головою слідком за „паничами". — Як намальовані...

Викресав із запальнички вогонь, запалив цигарку. І мовив далі:

— А тільки я так думаю, що в таких штанях добре тільки до дівчат іти... ну, ще, може, танцювати, як я бачив у нашій „Просвіті"... А до „максима" лягати навряд чи зручно. І ті давні козаки, що ти мені про них казав., мабуть, не в таких штанях воювали. Заплутувались би в них та падали.

Василь сказав, що ті давні козаки таки в широких штанях воювали.

— А ти їх бачив? — аж визвірився Овечка на Василя. — То їх так тільки малюють.

І чвиркнув зневажливо через губу. А потім сказав притишеним голосом:

— Та й отих Горобцевих послів трохи чи не через такий одяг замучили. Воно ж люди не звикли до такого, подумали, що то пани так одягаються... І знаєш, козаче? — він ще дужче притишив голос. — Я таки добре злякався, як отаман Горобець спитав мене про тих послів. І тепер ще так думаю, що нам з тобою того вбивства не простять, колись згадають, що ми були разом з Молибогою. Покищо я їм сказав, що це Скоропадський винен, що ми там були, що людей озлив проти всього „українського"...

Замовк і, обіпершись ліктем на власне коліно, мовчки курив. Як вш затягався, вогник освітлював його сіре обличчя, з насунутою на нього шапкою. Його перехняблена постать, здавалось, закам'яніла, відпочиваючи.

Загорнувшись тугіш у теплий кожушок (бо мороз таки давався взнаки), Василь узяв думати про своє. Військові з панночками нагадали йому, що й він тепер зможе отак ходити з своєю дівчиною. Мрійно йому заманулось похизуватись перед Оксаною теж у такому вбранні. А що дядькові Йванові не подабається — байдуже. Можна ж буде десь ходити так, щоб він не бачив і не бурчав по-старечому. От тільки коли б її швидше знайти, тую рідну Оксану! Ту любу, найдорожчу... І яка вона тепер! І чи дуже зрадіє, як його побачить? Таке велике його щастя — і таке тепер близьке.,.. У заплющених його очах уже стояв грайливо-іскристий дівочий погляд...

— Добрий вечір!

Василь аж стенувся з несподіванки, заскочений у тому вимріяному світі зустрічі з коханою дівчиною. Підвів очі: перед ними стояв невисокий власник симпатичного баска, вояк у дублянці, з темним, повернутим у тінь обличчям.

— Дозвольте прикурити!

І прихилився діловито до Овечки, а той підніс йому до обличчя вогник ово(єї цигарки. Коли вогники двох цигарок засвітили кругле воякове обличчя, а в центрі його дві крапки очей. Василь пізнав того Марка, що вів їх через міст. І Марко їх пізнав.

— А, це ви! — озвавсь приязно, подаючи руку. — Дозвольте ж біля вас посидіти!

Назвав себе Марком Дашкевичем. Василь назвав себе і „дядька Йвана" — Івана Овечку.

— Та сідай! — відгукуйся Овечка. — Погомони тут з моїм земляком, а я, мабуть, піду спочивати. Ех, старість — не радість. І наче змерз трохіи...

Підвів свою повну втоми й дрімоти постать, узявшись за поперек... Еге, старість — не радість. Та й п'ять років воювання давалися взнаки. Спочатку на царських фронтах, потім у лісі з Молибогою, тепер тут. І кінця цьому не видно, й од краю.

— Так погомоніть, кажу, — повторив, — а я піду.

Марко виявився балакучий. Його басок забуркотів статечно, як він почав оповідати передусім про себе.

... Звідки він? Із Сурсько-Михайлівки. Тут ось недалечко. З їхнього села ще є в коші, переважно оереднєшкільники. Селяни ж їхні, на жаль, ще й досі національно несвідомі. Це велике лихо України. Чи й у них, тобто в Василевому селі, так? Спитавсь — і цим зігнав Василя на слизьке. Василь відчув, що страшно почервонів-. Сором йому перед Марком було, що й він сам, людина з освітою, пішов був спочатку до більшовиків. Було таке почуття, наче хтось прилюдно нам'яв йому вуха. Рятувала його трохи ніч: у півсвітлі не видно було, як його залило пожежею сорому, як очі безглуздо посоловіли. Непевність у голосі, правда, зраджувала його збентеження, але він переміг це і взяв плутано оповідати, як до більшовиків затяг його лівий ес-ер Стовбур, його вчитель. Того Стовбура пізніше, як уже зайняли Самарчик, застрілив отаман тих повстанців Молибога начебто за зґвалтування якоїсь молодиці. Чи справді Стовбур допустився такого вчинку, він, Василь, не міг би з певністю Сказати, бо той „принципово" був проти зносин із жінками. Хіба, може, в умовах „лісового життя" природа взяла гору й над його принципами? У тих же умовах люди робляться, як звірі, і, не бачивши довго жінок,