Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
Агрипина Антонівна наставилась іти на кухню, щоб принести й гостеві гарячої „юшечки". Поручник, зрозумівши її замір, підскочив з місця, щоб „запротестувати". Якщо пані добродійка мають на увазі його, то хай, з ласки своєї, не турбуються: він зовсім не голодний, йому б тільки трохи побути в родинній атмосфері. Ну, і має ще одну справу...
Агрипина Антонівна зробила на виду ніжну усмішку. О, якщо й справа є, то тим більше, — вони його не пустять від себе так скоро. І таки пішла на кухню.
Поручник знов сів на соє місце і говорив далі самій Оксані на розпочату тему. Він підносив уже тепер вагу сучасного морального шлюбу, його значення для „ушляхетнення" людини, особливо чоловіків, отих — він злегка посміхнувся, зібравши дрібні зморшки навколо своїх чорних і блискучих, як дві намистини, очей, — отих здичавілих на фронтах шукачів родинного вогнища.
Оксана слухала й думала з тугою про те, що навіть якщо він має щодо неї якийсь поважний замір, то до мети не так скоро дійде: дуже вже здалека починає. А крім того, чи він же їй до пари, оцей хрущик? їй, „дівці у тілі", як сказав був якось про неї ще в с. Лататті церковний сторож дід Варсто-ломей.
Та поручник, всупереч отому Оксаниному передбаченню, пішов швидше до „мети". Він сказав-:
— Між іншим, мій ідеал — щоб моя майбутня дружина грала... як ви оце.,.
І кивнув головою на піяніно.
— Дозвольте прийти до вас якось увечері послухати...
— Та як там я граю! — сказала Оксана. — Але будь ласка...
Увійшла Агрипина Антонівна з стравою. Поручник знову підскочив,, щоб дати змогу „пані добродійці" зручніше поставати тарілку на стіл.
— Ах, пані добродійка таки несуть? Ну, навіщо? Я ж сказав, що неголодний... Ну, коли вже принесли, то... щиро дякую, цілую руці...
Сонце перенесло вже свій промінь на стіл, на його білу скатертину, просвічувало струмочки пари, що йшли з тарілок, як ясні веселочки з гнізд. Здавалось, ніби й у кімнаті потеплішало від тієї пари. А може й від приязні, що, бачилось, так гармонійно поєднала трьох приявних людей: матір, дочку і... зятя. Картина таки, дійсно, склалась ідилічна. І ця картина остаточно скорила поручника Василика: він почав їсти. Мовляв, для товариства, щоб і господині їли. Попробував — і похвалив „росіл".
Агрипина Антонівна зауважила обережно: — Росіл? У нас „росолом" називають воду, що в ній солять огірки. А це юшка... Картопляна. Тільки й картоплі тієї рідко...
Поручник почав казати про деякі розбіжності і в мові, і в звичаях між українським „сходом" і „заходом", але це з часом зітреться, зникне. Головне, що цей росіл... він перепрошає: „юшка" — йому смакує...
Оксана бачила в дзеркалі йото спину, зализану дбайливо лисинку і... якісь нелриємно-хитливі — як їв — вуха. Що-б відвернути свою увагу від тих вух, спитала:
— А що ж ви, пане поручнику, мали нам сказати? Ви натякнули на якусь справу...
Ах, так! Це ж головне, ради чого він цим разом заскочив до них. Справа важлива. Він перепрошає, що, може, завдасть їм болю, бо це торкається передусім їх... власне, пам'яті дорогої їм людини. Та коли вже вони свого часу втаємничили його в цю справу, то він може думати, що має на таке втручання право. Крім того, це й загальна справа, його козаки їздили на розвідку під Самарчик і піймали, як казали давні українські козаки, „язика". Інакше сказати, піймали одного більшовика, хоч і українця з походження. Він поручник Василик, сам його допитував. Довелося — він перепрошає — і в морду бити, це справа війни, в ній нема сантиментїв...
Оксана уявила: такий чистенький, отака лякована цукерочка — і в морду б'є, б'є з хижим вишкіром отих гарних зубів... Б'є тими руками, що ними бере й руки дам, як їх цілує. Б'є таких селянських хлопців, як і той... „лобуряка", що його вона (ох, це правда!) ще любить.
Не гудила поручника за це, тільки подумала так, бо розуміла, що на війні не можна інакше. Згадала ще поширену серед наддніпрянців думку, що галичани особливо надаються на жандармську й розвідкову службу, така вже у них вдача, мовляв, як у жидів, що так добре „обслуговували" більшовицьку „чеку". „Галичани — це наші українські жиди".
А поручник оповідав далі. Казав, що він до таких хахлів, як отой пійманий, особливо немилосердний. Це —- він перепрошає — худоба без національної свідомости. їх треба бити, щоб навчити любити свою батьківщину. Вони ж хочуть тільки панську земельку загарбати, а про Україну їм байдужісінько. Вони не тямлять того, що нація повинна мати і своїх „дідичів", і свою буржуазію. Якщо своїх панів не буде, то прийдуть чужі, бо закони соціяльвої структури не допускають порожняви. Український народ не може існувати тільки як нація „дядьків". Але пані можуть запитати: чому ж він з такими поглядами повставав проти українського гетьмана? Це, прошу вас, не був український гетьман, він повертав на Україну чужих панів і проголосив федерацію з Росією.
— Але що ж ви, пане поручнику, випитали в того більшовика? — нагадала ще раз Оксана.
О, він зараз скаже. Це, так би мовити, ,,сос" до того, що він оповість. Щоб краще розуміли його поведінку. Виявилось, що той більшовик із їхнього села... з села Латаття. Парубійко з острішкуватим чубом, справжня бандитська морда, на прізвище Лука. Нагаєнко. Чи котрась із пань знали такого?
Ні Агрипина Антонівна, ні Оксана нікого з лататтян із таким прізвищем не знали.
... Ну, то менше з тим. Але він його допитував про вбивство о. Харитона. І чи пані знають,
