Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

Тим часом важкі пілки завіси зсунулися, несучи круто-шиїх лебедів одного одному назустріч; закрили сцену. Світло залило залю. По публіці пішо» заспокійливо-мирними струмочками загальний гомін, і люди, заворушились, знов почали виходити до фойє, до буфету.

Але картини, баченої на сцені, не можна було легко викинути з голови: це ж була страшна правда про трагедію України.

Танці! Яка це втіха для тих, що їхні сили ще тільки розгойдуються для життя, — для молодих, бадьорих, жадібних руху! Якими мріями наповнює їхню уяву гойдливий ритм вальса, несучи в недовідому далечінь, що вабить невловним видивом щастя, радощів, любови!... Невловне видиво... Особливо тепер, коли навіть у театрі стріляють по-справжньому... Тож, мабуть, не в одному серці радощі мішалися з острахом... Чи пощастить хоч наблизитись до чарівного видива?

Схована десь біля сцени військова духова оркестра схитнула, кинула в залю, звільнену від стільців, перші звуки вальса „Над хвилями Дунаю". Низькими, спокійними хвилями полинули ці гойдливі звуки попід стінами залі, проймаючи потужним ритмом скупчену там публіку (хто сидів, хто стояв; але всі тиснулись, щоб дати більше місця для танців). І той ритм кликав, ритм ірвав кожного з місця...

Але середина залі була якийсь час порожня, немов пустеля без життя, без руху. Люди наче боялись іще повірити заздрить на краплину недосяжного кавалера.

близькому щастю. А як якийсь хуліган, що притаївся десь на балькоиі, візьме та й стрельне у перших відважних? Позаздрить на краплину недосяжного для нього щастя. Або щоб нагадати про смерть і війну, що чигають саме на таких, як тут зібрались, — молодих, бадьорих, жадібних щастя...

Та от з-поміж публіки таки виприснула) одна пара. І закрутилася посеред залі, як самотній вихорець у пустелі перед самумом. Одна пара, а інші тільки дивились. Але вальс не вгавав, кликав потужно своїм тритактовим ритмом: раз-два-три, раз-два-три... Один веселий юнак у блакитних штанях, синьому куртасику й пухнато-білій шапці вискочив сам і, диригуючи руками, обіймаючи уявну партнерку, закрутився, завихрував. А його шличок язиком червоного полум'я залітав у повітрі, підкреслюючи ритмічне: раз-два-три... Кликав. І не втерпіла якась теж весела жіноча постать, сама полинула до нього — перебігла при очах сотень людей через порожній ще простір залі, впала ювакоіві в обійми, виповнивши їх реальним відчуттям ритмічного щастя... Так закрутилося вже два вихори в залі-пустелі. Та потужна сила унаочненого ритму незабаром потягла й інші пари, що стали випурхувати з публіки одна за одною, включаючися в загальне вихровальсування, зливаючи окремі вихор-дд в суцільний самум танцю...

І війнув непереможною силою той самум, вимітаючи і-під стін майже всю публіку, залишаючи там тільки ого-іені кістяки стільців... І загойдалась у ритмічному вирі гу-ца людей, злитих в одному відчутті щастя, духового від-гочинку й розваги... Раз-два-три... Раз-два-три...

— Чи смію просити панночку на вальчик? — перегнув-:я блакитно-гарним коником-стрибунцем поручник Василик Оксани, що сиділа на стільці, як на жариві, готова що-вилини підкоритись всепотужній силі ритму.

Оксана рівно звелася, зсунула з пліч боа, лишивши його а стільці, і поклала руку на трохи низьке для неї плече авалера. Вичекавши момент, коли можна буде включитися

загальний ритм, вони пірнули в завихрену гущу, потонули

ритмі: раз-два-три... Раз-два-три...

Не зважаючи на малий зріст, поручник виявився доб-им танцюристом. Аж дивно було, як він, із своїми малими мами, увихався в танці, просто „носив" свок> партнерку

повітрі. Водночас говорив. Говорив про те, що вже само просилось на язик. Але

цим разом починає; здалека... От чи пригадують панна ксана їхнє перше знайомство? Це було в українській кни-ірні „Слово"... Раз-два-три... Панночка спитали його про становище в Самарському повіті... Раз-два-три... Чи можна запитати, чому де панночку цікавило? Раз-два-три... Та поруччникові хотілося почути, що це був для неї тільки ивіп для знайомства з ним. Оксана не повинна була б І? Гяти це прямо, а Так якось дати зрозуміти. Та Оксана пригадала справжню причину — пекучу ще тоді для неї потребу довідатись про долю мрійноокого повстанця, і зашарілая», як троянда... Ой ті дві великі „сльозини з трагічним блиском"! Краще б про них тепер не згадувати!

Поручник Оксанине почервоніння зрозумів на свою користь і ще вище полетів на крилах свого чуття, ще завзятіше закрутився в вальсі. Раз-два-три... Раз-два-три...

Оксана сказала, щоб приховати те своє почервоніння:

- Та то ж наш повіт, я там виросла...

Отак пак! Це поручника трохи розхолодило. Проте вирішив говорити рішуче... Чи хотіла б панночка Оксана, щоб він сказав про своє перше від неї враження? Так? Що? То він скаже... Таке, як в одній поезії молодого й талановитого українського поета Павла Тичини: „Я рідну стрів".,. І потиснув їй руку, ніби для того, щоб упевненіше вести в танці. Атож, почуття рідности до неї прокинулось у нього тоді зразу... От таке, наче давно вже знав, бачив ці очі ле-реливно-велено-блакитяі, чув грудний, трохи глухуватий голос і заразливо-дзівінкий сміх... А потім провів додому і, звичайно, невипадково бував у них... Раз-два-три... Раз-два-три... І коли б панні Оксані це не було неприємне, він би хотів надіятись на її прихильність до нього... Просить про це також сказати й її шановній матусі...

Тепер Оксану поняло почуття якоїсь буйної радосте. Це ж уже була виразна перемога, це вже було те, без чого їй було б просто нецікаво жити. її несли в танці вже не так руки верткого пана поручника, як власні крила, до яких ті руки були тільки допоміжним додатком. Правда, вона не могла б сказати ще й тепер, чи цей сухорлявий, з цигану-ватим обличчям чоловік був їй довподоби, але на безлюдді й Хома — чоловік. Це все таки краще, як нікого...

... Авжеж, і її мамусі щоб сказала, бо він має цілком

поважний замір...

— Ах, до чого тут ті патрулі!? — раптом прикро поморщився поручник і кивнув головою в куток, де на звільненому від публіки місці стояло двоє молодих вояків у дублянках, з рушницями через