Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

— Мишка заарештовано...

— Як?!

— Хто?!

— За віщо?

-— „Українці". Він вистрілив у театрі... Напився п'яний. Один раз вивели були, а він знову зайшов — і вистрілив...

Хижою шулікою визвірилась дядина на Оксану, захищаючи своє шуліченя... „Українці"!... Це вона з ними водилася... Хай тепер наступають махнівці! Так їм і треба, тим „українцям"! О, як вона їх ненавидить! „Тре-аба!" — перекривила. — „Когутня нещасна! України захотіли!... От махнівці їм покажуть Україну"...

Здавалось, вона кинеться на дівчину з кігтями. Оксану затулила собою мати.

— Та чим же дівчина винна? — обережно запротестувала Агрипина Антонівна, боячись розпалювати сварку. — Коли ж він напився та вистрілив... Міг же й убити когось...

Ольга Пилипівна вже зірвалася з припону.

— Не винна? А хто принадив сюди галичанина? Чого він унадився ДО нас? А тепер прийде нова влада та й скаже, що ми всі „українці". Думаєте, сусіди не бачили, як сало приносив?...

—- Та й ти ж брала...

— „Брала, брала"... Якби ви не принадили, то й я б не брала... Ви мене підвели на це. І хлопця відбили від хати, йому ж і куточка дома не було... Хоч не хочеш, нап'єшся, як таке дома...

Оксана, ухопившись за матір, із жахом дивилась на дядька. Бачила, як кошлаті його брови насунулись хмарами на очі, розкустране волосся настовбурчилось, борода гострим 'клином наставилась уперед...

І враз дядько як не грюконе кулаком по столі. Аж гасник підскочив, а скло брязнуло й розскочилось на скалки. Диякон ревнув щось не своїм голосом і став бігати по хаті, хилитаючись довгою постаттю в рясі у тремтливому й чадному тепер, схожому на гнилу квітку, світлі гасника.

Але черговий близький вибух гарматня заглушив цей його рев. Шибки в вікнах забряіжчали, у щілини віконниць заблискала спалахами блискавки недалека пожежа.

Усі принишкли з ляку. Тільки диякон далі бігав, поєний несамовитої люті, згинаючись довготелесою постаттю, матляючи довгими рукавами ряси. Зачепив ногою й перекинув табуретку, що стояла біля столу. Стук, від її падіння подіяв на людей майже 'Так, як новий вибух гарматня.

— Чого йому треба було напиватись?! — скрикнув у загальній тиші диякон. — Закатую, як попадеться в руки! Лють його така була страшна, що жінки вмить обірвали свою сварку. Оксана з матір'ю кинулись до своєї кімнати.

Але вже аж до ранку ніхто в домі не спав: прислухались, напружені страхом, до безугавної стрілянини, вибухів, татакання скорюстрілів, до блисків пожеж, що розпанахували ніч.

Три дні гатили махнівці з гармат із-за Дніпра по Озерних рядах, а часом сягали й далі, б'ючи без націлювання по вигнутій сідлом панорамі міста. Ніби розкладали тими пострілами вогнища, що розцвітали вночі, як великі пекельні квіти, і блідли вдень, завидна. Із самих же Озерних рядів залишились уже тільки обгорілі стіни, ті задимлені руїни зяяли чорними ранами вирв та вигорілих вікон; з деяких із тих дірок курів ще дим, спокійно, звивистими гадюками виповзаючи вгору...

Але тепер, на четвертий день, уранці, бій точився вже в самому місті, і більше діяли рушниці, скоростріли та ручні гранати, а гармати мовчали.

Махнівці наступали разом з більшовиками. Вночі вони пустили з Амура через міст поїзд-порожняк, а поки Кривошликові козаки поралися біля нього, розбитого в тупику, пустили панцерний поїзд із військом, і те військо, селяни та матросня, напали майже ззаду на Республіканський кіш, що пильнував горішнього поверху моста.

І становище для „українців" ставало дедалі скрутніше. Горобець мусив відступити з мосту, на Провіантську вулицю...

У цій заплутаній ситуації поручникові Василикові треба було знайти штаб Республіканського коша. А як це був район, де їхати автом посеред вулиці, під обстрілом, уже не можна було, то він подався пішки.

— „А тільки де ж це наші, шляк би його трафив?!" — подумав тривожно. — Мусили б бути десь тут"...

І він побіг униз попід парканами Широкої в напрямі до Катерининського проспекіту, де ще, на його думку, міг бути отаман Горобець із своїми хлопцями. Біг, трохи прихилившись та підібравши поли шинелі. А кулі аж виспівували в чистому сонячно-морозному повітрі „пізнього снідання", цвьохали батогами вздовж, справді, „широкої" ву-лиці,по другій норії якої починався Озерний базар: ф'ю-у... ф'ю-у,.. , .

Раз-у-раз ляскали постріли з рушниць, кулі висвистували, а хто стріляв і звідки, годі було добрати. Десь далі, ліворуч, очевидячки, біля вокзалу вряди-годи „мирно" татакав скоросшріл, — обізветься й замовкне, а те татакання понесе далі луна: ах-ах-ах... Там же час від часу стукали „дерев"яні" молотки ручних гранат: очевидячки, бій точився на близькій відстані. Але здаля, з Широкої, бій видавався майже веселим, чимсь таким, як стріляння для розваги, приємної такого гарного сонячно-морозного дня. Тільки ж і в такому „веселому" бою якась випадкова кулька могла ненароком дзьобнути, і тому поручник Василик пригинався...

— Ага, он де вони!

Ці слова поручник Василик вимовив уголос, просто таки зрадівши, що нарешті знайшов своїх. Побіг у напрямі рогу Широкої й проспекіту, звідки на мить вигулькнув був вояк у жовтій дублянці. Крутнувся за ріг останнього бу-динка — і відхитнувся назад...

— Стій! Руки вгору!...

Прямо йому в груди скерував кольта здоровенний матросяка, розхрістаний, перехрещений скорострільними стрічками, обвішаний гранатами. Глянув поручник, — а їх, тих махнівців, ціла купа, чорний прапор, як хмара, затуляє сонце. Підніс руки вгору, ще ;не тямлячи гаразд, що ст'алось. Махнівці? Чому вони тут, коли „наші" боронять шлях до міста на Провіянтській? І чи це він у полон потрапив? Отак безглуздо?

Матросило рвонув поручникову портупею з кобурою разом, зірвав, труснувши його дрібною фігуркою, як пір'їнкою, аж він мало не полетів сторчака, посковзнувшись. А матрос стояв перед ним і на ввесь рот реготався: — Ха-ха! От який горобчик Сивакові в сильце ускочив! Офіцерик!...