Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей

— Слухай, Пако, — мовив перший офіцер. — Що ти про це скажеш?

Другий офіцер відсапувався після швидкого бігу вгору.

— Я гадаю, що це хитрощі,— сказав він.

— А якщо ні? Подумай, яке це безглуздя — тримати в облозі мертвяків.

— Ми сьогодні зробили ще більше безглуздя, — сказав другий офіцер. — Гляньте на цей схил.

Він підвів голову й подивився на вкритий трупами схил. З того місця, де він стояв, видно було тільки виступи скель, черево і ноги вбитого коня, що стирчали підкутими копитами вперед, і свіжовикопану землю.

— А міномети як? — спитав другий офіцер.

— Мають бути за годину. Може, й раніше.

— Тоді зачекаємо. Бо вже досить наробили дурниць.

— Bandidos! — загорлав раптом перший офіцер, схоплюючись на ноги й вистромлюючи голову з-за каменя, — вершина горба відразу здалася йому набагато ближчою. — Червона наволоч! Боягузи!

Другий офіцер глянув на снайпера й похитав головою. Той відвів очі й зціпив уста.

Перший офіцер стояв, виткнувши голову над каменем, тримаючи руку на руків'ї пістолета, і обсипав прокльонами вершину горба. Але там було тихо. Тоді він вийшов із-за каменя й став на відкритому місці, дивлячись угору.

— Стріляйте, боягузи, якщо ви живі! — закричав він. — Стріляйте в людину, що не боїться жодного червоного, якого будь-коли вилупила послідуща сука!

Таку довгу фразу було досить важко прокричати, і офіцерове обличчя почервоніло, а жили набрякли, коли він скінчив її.

Другий офіцер, худий, засмаглий лейтенант із спокійними очима, великим тонкогубим ротом і неголеною щетиною на запалих щоках, знову похитав головою. Офіцер, що кричав, віддав перед тим наказ про перший штурм. Молодий лейтенант, що лежав мертвий на схилі горба, був найкращий товариш цього другого лейтенанта, Пако Беррендо, що прислухався до капітанового крику. А капітан розпалювався дедалі дужче.

— Це ті самі свині, що розстріляли мою матір і сестру, — сказав капітан.

У нього було червоне обличчя, біляві англійські вусики і якісь дивні очі — водяво-блакитні з білявими віями. Ці очі, здавалося, ніяк не могли зосередитися на чомусь одному.

— Червоні! — закричав капітан. — Боягузи! — І знову почав лаятися.

Стоячи біля каменя на зовсім відкритому місці, він старанно прицілився й вистрелив з пістолета в єдину мішень, яку видно було на вершині горба, — в убитого коня Ель Сордо. Куля зняла хмаринку куряви метрів за п'ятнадцять нижче від коня. Капітан вистрелив ще раз. Куля вдарилась об скелю й відскочила, завиваючи.

Капітан усе ще стояв і дивився на вершину горба. Лейтенант Беррендо дивився на труп другого лейтенанта, що лежав під вершиною. Снайпер дивився собі під ноги. Потім він звів очі на капітана.

— Там уже немає жодної живої душі,— сказав капітан, — Ти! — сказав він снайперові.— Іди нагору й подивися.

Снайпер знову опустив очі. Він нічого не відповів.

— Ти чув, що я сказав? — крикнув капітан.

— Чув, пане капітане, — відповів снайпер, не дивлячись на нього.

— То вставай і марш! — Капітан ще тримав пістолет у руці.— Чуєш?

— Чую, пане капітане.

— То чому ж ти не йдеш?

— Я не хочу, пане капітане.

— Не хочеш? — Капітан приставив йому пістолет до спини. — Не хочеш?

— Я боюся, пане капітане, — поважно відповів солдат.

Лейтенант Беррендо глянув в обличчя капітанові, в його дивні очі, й подумав, що той може застрелити снайпера на місці.

— Капітане Мора, — сказав він.

— Що, лейтенанте Беррендо?

— Може, солдат має рацію?

— Як це — має рацію? Він каже, що боїться, він відмовляється виконати наказ — і він має рацію?

— Я не про це. Я про те, що це хитрощі.

— Вони там усі мертві,— сказав капітан. — Чуєш? Кажу тобі, вони там усі мертві.

— Ви маєте на увазі наших товаришів на цьому узбіччі? — спитав Беррендо. — Я згоден з вами.

— Пако, — мовив капітан. — Не будь дурнем. Ти гадаєш, ти один любив Хуліана? Я кажу тобі, що червоні всі мертві. Дивись.

Він випростався, сперся обома руками на камінь, підтягся, незграбно відштовхуючись коліньми, і став на ньому.

— Стріляйте! — закричав він, стоячи на сірій гранітній брилі й вимахуючи руками. — Стріляйте в мене! Вбийте мене!

На вершині горба Ель Сордо лежав за трупом коня й усміхався.

Що за люди, думав він. Він засміявся, але зразу ж замовк, бо заболіла рука.

— Червоні! — долинало знизу. — Червоні поганці! Стріляйте в мене! Вбийте мене!

Сордо, насилу стримуючи сміх, обережно визирнув крізь щілину за крупом коня й побачив капітана, що стояв на камені й вимахував руками. Другий офіцер стояв поряд, коло каменя. З другого боку стояв снайпер. Не зводячи з них очей, Сордо весело похитав головою.

— Стріляйте в мене! — сказав він тихо собі самому. — Вбийте мене! — І в нього знову затрусилися плечі. Від сміху дужче заболіла рука, а голова, здавалось, от-от розколеться. Але він не міг стримати непереборний, як спазми, сміх.

Капітан Мора зліз із каменя.

— Ну, Пако, тепер пересвідчився? — спитав він лейтенанта Беррендо.

— Ні,— відказав лейтенант Беррендо.

— Матері вашій!.. — мовив капітан. — Всі ви тут ідіоти й боягузи.

Снайпер знову обачливо сховався за каменем, і лейтенант Беррендо присів навпочіпки поряд із ним.

Капітан, залишаючись на відкритому місці, знову почав вивергати лайку, звертаючись до вершини горба. Немає в світі мови, придатнішої до лайки, ніж іспанська. В ній є відповідники всіх англійських непристойностей і ще багато слів та висловів, що їх вживають тільки в країнах, де блюзнірство сполучається з ревною побожністю. Лейтенант Беррендо був дуже побожний католик. Снайпер теж. Обидва вони були карлісти з Наварри, і хоч спересердя лаялися й блюзнили, обидва вважали це за гріх, в якому час від часу каялися на сповіді.

Тепер, сидячи за каменем, дивлячись на капітана й слухаючи, що він вигукує, вони подумки відмежовувались від нього й від його слів. Вони не хотіли брати на душу такий гріх у той день, коли їм, можливо, доведеться вмерти. Така мова до добра не доведе, думав снайпер. Такі слова про Virgen не до добра. Такого навіть від червоних не почуєш.

Хуліана вбито, думав лейтенант Беррендо. Лежить мертвий отам, на схилі, в такий день. А цей горлодер стоїть і лається, хоче ще більше лихо накликати своїм блюзнірством.

Та ось капітан перестав кричати й обернувся до лейтенанта Беррендо. Погляд у нього був ще дивніший, ніж звичайно.

— Пако, — сказав він весело, — ми з тобою обидва підемо туди.

— Я не піду.

— Що?! — капітан знову вихопив пістолета.

Терпіти не можу цих любителів вимахувати зброєю, думав лейтенант Беррендо. Жодного наказу не віддадуть, не вихопивши пістолета. Такий, мабуть, і у вбиральні витягує пістолета й сам собі командує.

— Якщо ви наказуєте, я піду. Але