Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей

Роберт Джордан дізнався, що в Тафальї все гаразд, батько почуває себе добре, а мати, як завжди, тільки трохи скаржиться на біль у попереку, і вона, сестра, сподівається, що він теж здоровий і не дуже лізе під кулі, і рада, що він б’є червоних і допомагає визволяти Іспанію з-під їхнього панування. Далі вона перелічувала хлопців із Тафальї, які загинули або були тяжко поранені, відколи вона востаннє йому писала. Убитих було десятеро. Надто багато на таке містечко, як Тафалья, подумав Роберт Джордан.

Листи були дуже побожні; сестра писала, що молиться святому Антонію, і пресвятій діві Піларській, і іншим пресвятим дівам, щоб вони вберегли його, і просила не забувати про те, що його боронить також святе серце Ісусове, яке, сподівається вона, він завжди носить на власному серці, бо вже безліч — це слово було підкреслено — безліч разів доведено, що воно має силу відвертати кулі. А далі йшов підпис: «З любов'ю до тебе твоя сестра Конча».

Цей лист був трохи забруднений по краях, і Роберт Джордан поклав його на місце, між військовими документами, і розгорнув інший, написаний не таким бездоганним почерком. Це був лист від нареченої, від його novia, він теж був делікатний і церемонний, але в ньому відчувалася гарячкова тривога за долю нареченого. Роберт Джордан прочитав його, а потім сховав усі листи разом із документами у задню кишеню штанів. Читати решту листів йому не хотілося.

Сьогодні я, здається, вже зробив свій добрий вчинок, сказав вів собі. Так, здається, зробив, ще раз сказав він подумки.

— Що це ти читав? — запитав його Прімітіво.

— Папери й листи того requete, якого ми застрелили вранці. Хочеш глянути?

— Я не вмію читати, — сказав Прімітіво. — А є щось цікаве?

— Нема, — відповів Роберт Джордан. — Звичайні особисті листи.

— А що чути там, звідки він родом? Чи є що про це в листах?

— У них там начебто все гаразд, — мовив Роберт Джордан. — Серед його земляків багато вбитих.

Він подивився вниз, на маскування кулемета, яке довелося трохи змінити й підправити після того, як розтанув сніг. Тепер воно мало цілком природний вигляд. Він підвів очі й оглянув місцевість.

— З якого він міста? — спитав Прімітіво.

— З Тафальї,— відповів Роберт Джордан.

Ну, добре, сказав він собі. Мені шкода — якщо тільки від цього комусь буде легше.

Навряд, сказав він собі.

Ну, то облиш, сказав він собі.

Гаразд. Облишив.

Але облишити це було не так легко. Скількох же ти вбив за цей час, спитав він себе. Не знаю. А ти вважаєш, що маєш право вбивати? Ні. Але мушу. Скільки ж із тих, кого ти вбив, були справжні фашисти? Дуже небагато. Проте всі вони — вороги, чиїй силі ми протиставимо силу. Але з усіх іспанців тобі найбільше подобалися наваррці. Так. А ти вбиваєш їх. Так. Якщо не віриш, піди до табору й подивися. Адже ти знаєш, що вбивати— недобре? Так. Але ти вбиваєш? Так. І ти й досі беззастережно віриш, що борешся за справедливу справу? Так«

Вона справедлива, сказав він собі, не для того, щоб себе заспокоїти, а з гордістю. Я вірю в народ і в його право обирати бажаний йому спосіб урядування. Але не можна вірити в убивство, сказав він собі. Ти мусиш убивати з необхідності, але вірити в те, що ти маєш цраво на вбивство, — не можна. Бо якщо віриш в убивство, то все помилка з самого початку.

І все ж скількох, по-твоєму, ти вбив? Не знаю, не хочу вести рахунку. Але ти знаєш? Так. То скількох? Точно сказати не можу. Коли підриваєш ешелон, то вбиваєш багато. Дуже багато. Але точно сказати неможливо. А про скількох ти знаєш точно? Понад двадцятеро. Скільки з них були справжні фашисти? Двоє напевно. Бо їх мені довелося розстріляти, коли ми взяли їх у полон під Усерою. І тобі не було гидко? Ні. Але й приємно теж не було? Ні. Я твердо вирішив ніколи більше цього не робити. Я уникав цього. Я уникав убивати беззбройних.

Слухай, сказав він собі. Краще облиш ці думки. Вони дуже шкідливі для тебе й твоєї роботи. Тоді сам собі заперечив: ні, це ти слухай. Ти робиш важливу справу, і треба, щоб ти весь час усе розумів. Я мушу дбати про те, щоб у тебе в голові все було ясно. Бо якщо в тебе не все ясно в голові, ти не маєш права робити того, що ти робиш, бо те, що ти робиш, — це злочин, і ніхто не має права відбирати в людини життя, якщо тільки це не робиться заради того, щоб запобігти ще більшому лихові. Отож зрозумій це добре і не бреши самому собі.

Але я не вестиму рахунку людей, що їх я вбив, як роблять список трофеїв чи якісь інші паскудства, на зразок карбів на прикладі, сказав він собі. Я маю право не вести рахунку, і я маю право забути.

Ні, відповів він собі. Ти не маєш права нічого забувати. Ти не маєш права заплющувати на щось очі, не маєш права нічого забувати, нічого пом'якшувати чи спотворювати.

Замовкни, сказав він сам собі. Ти стаєш надто балакучий.

Ані дурити самого себе, вів він далі, заперечуючи собі.

Ну, гаразд, сказав він собі. Дякую за всі добрі поради. А чи можна мені кохати Марію?

Так, відповів він собі.

Навіть якщо припустити, що в суто матеріалістичній концепції суспільства немає місця таким речам, як кохання?

А звідки ти її взяв, оту концепцію, запитав він себе. Немає її в тебе. І не може бути. Ти не справжній марксист, і ти це знаєш. Ти просто віриш у Свободу, Рівність і Братерство. Ти віриш у Життя, Свободу й Право на Щастя. І не лізь у діалектику. Вона для інших, але не для тебе. Ти повинен знати її настільки, щоб не бути цілковитим профаном. Ти багатьох речей тимчасово зрікся, аби виграти війну. І якщо ми програємо, всі ті речі пропадуть.

Але потім ти зможеш відкинути те, в що не віриш. Є багато речей, у які ти не віриш, і багато речей, у які віриш.

І ще одне. Ніколи не роби легковажних висновків про кохання. Просто більшості людей не випадало щастя зазнати його. А ти зазнав — уперше в житті. Те, що в тебе з Марією — все одно, чи триватиме воно одну добу чи багато літ, — залишиться найголовнішим із усього, що може