Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей

— Que va, — сказала Пілар. — Ще один мрійник. Гадаєш, тобі надто довго доведеться чекати смерті тут, на місці?

Роберт Джордан подивився на неї, на її важке, смагляве, вилицювате, як в індіанки, обличчя, широко розставлені чорні очі й розтягнутий у гіркій посмішці рот із важкою верхньою

— Поводься, як чоловік, — сказала вона Прімітіво. — Як дорослий чоловік. В тебе вже он сивина.

— Не кепкуй з мене, — похмуро відповів Прімітіво. — Хто має хоч трохи почуттів і уяви…

— Той повинен навчитися володіти ними, — сказала Пілар. — Ти й з нами довго не проживеш. І не треба тобі шукати смерті з чужими. А щодо уяви, то в цигана її вистачить на всіх. Яку байку він мені оце розповів!

— Якби ти сама все бачила, то байкою не назвала б, — сказав Прімітіво. — Нам тут було не до сміху.

— Que va, — сказала Пілар. — Ну, під'їхали кілька вершників і поїхали собі далі. А ви вже удаєте з себе героїв. А все тому, що ми засиділися на одному місці.

— А те, що зараз діється в Сордо, — це теж смішно? — спитав Прімітіво, цього разу зневажливо. Видно було, яких мук завдає йому кожне відлуння пострілів, що долинало з вітром, і як йому хотілося або піти туди, або щоб Пілар забралася геть і дала йому спокій.

— Ну що ж, — відповіла Пілар. — Що сталося, те сталося. І нічого рюмсати над чужим горем.

— Іди ти знаєш куди! — вилаявся Прімітіво. — Бувають же жінки такі дурні й такі брутальні, що просто несила їх терпіти.

— Ну, як у кого в штанях нема сили, то мусить же вона бути хоч у спідниці! — сказала Пілар. — Звідси все одно нічого не видно, то я вже піду.

І тут Роберт Джордан почув високо вгорі гуркіт літака. Він підвів голову, і йому здалося, що він упізнав той самий розвідувальний літак, який бачив раніше. Тепер літак, мабуть, повертався з фронту й летів у напрямку гірського пасма, де фашисти атакували Ель Сордо.

— Ось він, лиховісний птах, — сказала Пілар. — Чи з нього видно, що там діється?

— Авжеж, — сказав Роберт Джордан. — Якщо тільки пілот не сліпий.

Вони дивилися, як літак летить високо й рівно, виблискуючи сріблом у сонячному промінні. Він наближався з лівого боку, й вони бачили два світляні кружала його пропелерів.

— Лягайте! — сказав Роберт Джордан.

Літак уже мчав над ними, його тінь пливла по галявині, мотор ревів на повну силу. Він промайнув над ними й полетів далі, до долини. Вони стежили за рівним, упевненим летом, аж поки він не зник з очей; потім літак з'явився знову, зробив широке коло, двічі пролетів, знизившись, над гребенем гірського пасма й нарешті щез у напрямку Сеговії.

Роберт Джордан подивився на Пілар. Вона похитала головою, чоло її було мокре від поту. Нижню губу вона закусила.

— На кожного щось знайдеться, — сказала вона. — На мене — оце.

— Чи не заразилася ти від мене страхом? — уїдливо спитав Прімітіво.

— Ні.— Вона поклала руку йому на плече. — Від тебе страхом не можна заразитися, бо в тебе його нема. Я це знаю. Мені шкода, що я з тобою так жорстоко жартувала. Ми всі в одній халепі.— Потім звернулася до Роберта Джордана: — Я пришлю їжі й вина. Може, тобі ще чогось треба?

— Зараз ні. Де решта наших?

— Весь твій резерв цілісінький і перебуває внизу разом із кіньми — всміхнулася вона. — Все сховане від чужого ока. Все готове до від'їзду. Марія пильнує твою вибухівку.

— Якщо літаки все ж налетять, не випускай її з печери.

— Добре, ясновельможний пане Ingles, — сказала Пілар. — Твого цигана, — дарую його тобі,— я послала по гриби, хочу присмачити ними зайців. Зараз грибів багато, а зайців, гадаю, треба з'їсти сьогодні, хоч завтра чи післязавтра вони були б іще смачніші.

— Так, краще з'їсти їх сьогодні,— сказав Роберт Джордан, і Пілар поклала свою велику руку йому на плече, на ремінь автомата, а потім скуйовдила його чуприну.

— Оце так Ingles, — сказала Пілар. — Я пришлю Марію з печенею, як тільки зготую.

Далека стрілянина завмирала, і тепер чути було лише поодинокі постріли.

— Гадаєш, це вже кінець? — спитала Пілар.

— Ні,— мовив Роберт Джордан. — Судячи з того, що ми чули, на них напали, але атаку вони відбили. А тепер, мабуть, фашисти оточили їх з усіх боків, поховалися й чекають літаків.

Пілар звернулася до Прімітіво:

— Ти віриш, що я не хотіла тебе образити?

— Ya lo se [99]— сказав Прімітіво. — Я терпів і гірші речі від тебе. У тебе гострий язик. Але думай, що кажеш, жінко. Глухий був мій добрий приятель.

— А мій ні? — спитала його Пілар. — Послухай, пласковидий. На війні не можна казати того, що відчуваєш. З нас досить і свого горя, нащо ж позичати його ще й у Глухого.

Прімітіво все ще супився.

— Тобі треба було б ковтнути якихось ліків, — сказала йому Пілар, — Ну, я піду варити обід.

— Ти принесла мені документи того requete? — спитав II Роберт Джордан.

— Ну й голова ж у мене, — відповіла вона. — Зовсім забула про них. Пришлю з Марією.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ

Була вже майже третя година, а літаки все ще не з'являлися. Опівдні сніг розтанув зовсім, і тепер каміння нагрілося на сонці. На небі не було жодної хмаринки, і Роберт Джордан сидів між камінням без сорочки, підставивши спину сонцю, й читав листи, знайдені в кишенях убитого кавалериста. Час від часу він скидав оком на смугу лісу по той бік галявини, на гори над ним і знов повертався до листів. Нових кавалерійських загонів не було видно. Іноді з боку табору Ель Сордо долинав постріл.

З військових документів він довідався, що вбитий народився в Наваррі, в містечку Тафалья, що мав він двадцять один рік і що він був — неодружений, син коваля. Служив він в Н-ському кавалерійському полку, і це здивувало Роберта Джордана, бо він вважав, що цей полк перебуває на півночі. Хлопець був карліст; на початку війни його поранило в боях за Ірун.

Напевно, я зустрічав його під час ярмарку в Памплоні, в натовпі, що біг вулицями попереду биків, подумав Роберт Джордан. На війні ніколи не вбиваєш того, кого хочеш, сказав він собі. Майже ніколи, уточнив він і заходився читати далі.

Перші листи, що їх він прочитав, були дуже церемонні, дуже старанно написані, і йшлося в них переважно про місцеві події. Це були листи від сестри вбитого, і