Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей

— Я можу уявити.

— Вона з першого погляду запала мені в душу.

— Вірю.

— Слухай. Я кажу все це тобі цілком серйозно.

— Кажи.

— Я до неї жодного разу не доторкнувся, нічого між нами не було, але я дуже кохаю її. Ти з нею не жартуй, Ingles. Хоч вона й спить із тобою, не думай, що вона хвойда.

— Я її завжди кохатиму.

— Я вірю тобі. І ще одне. Ти не знаєш, яка була б ця дівчина, якби не революція. Ти за неї відповідаєш. Вона справді багато натерпілася. Вона не така, як ми.

— Я одружуся з нею.

— Ні. Не в цьому річ. Це ні до чого, якщо в нас революція. А втім… — він кивнув головою, — мабуть, так було б краще.

— Я одружуся з нею, — сказав Роберт Джордан і відчув, як до горла йому підступає клубок. — Я її дуже кохаю.

— Згодом, — мовив Агустін. — Коли можна буде. Головне, що ти маєш такий намір.

— Так. Маю.

— Слухай, — сказав Агустін. — Може, я стромляю носа куди не слід, але чи багато дівчат ти знав тут, в Іспанії?

— Не дуже багато.

— Хто ж вони були, повії?

— Не тільки.

— Скільки ж їх було?

— Кілька.

— І ти спав із ними?

— Ні.

— Ось бачиш!

— Так.

— Я тільки хочу сказати, що Марія не легковажна дівчина.

— Я теж не легковажний.

— Якби я думав інакше, то застрелив би тебе ще минулої ночі, коли ти з нею лежав. У нас часто за таке вбивають.

— Слухай, хлопче, — мовив, Роберт Джордан. — Все це вийшло не так, як належить, але тільки тому, що обмаль часу. Часу — от чого нам бракує. Завтра треба буде битися. Мені то байдуже. Але для нас із Марією це означає, що ми все своє життя мусимо прожити за той час, який ще залишився.

— А день і ніч — це небагато, — сказав Агустін.

— Небагато. Але в нас були ще вчорашній день, і вчорашня ніч, і ця.

— Слухай, — сказав Агустін. — Якщо я можу в чомусь допомогти тобі…

— Ні. Нам нічого не треба.

— Якщо я можу щось зробити для тебе чи для того стригунця…

— Ні.

— Правда, людина для людини мало що може зробити.

— Ні. Дуже багато.

— Що ж саме?

— Хоч би що діялося тут сьогодні й завтра, обіцяй цілком довіряти мені й виконувати мої накази в бою, навіть якщо вони здаватимуться тобі хибними.

— Я тобі довіряю. Надто після зустрічі з роз'їздом і відколи ти відіслав коня.

— Що тут такого. Розумієш, у нас єдина мета. Виграти війну. Якщо ми її не виграємо, то все інше — пусте. Завтра ми маємо зробити дуже важливе діло. Справді важливе. Буде бій. У бою потрібна дисципліна, бо під час бою дещо часом здається не таким, яким воно є насправді. Дисципліна має грунтуватися на довір’ї.

Агустін сплюнув.

— Це все не має ніякого стосунку до Марії,— сказав він. — Часу залишилося небагато, тож скористайтеся з нього по-людському. Якщо я можу в чомусь допомогти тобі — кажи. А в тому завтрашньому ділі можеш цілком покластися на мене. Якщо треба буде вмерти заради завтрашнього діла — що ж, я зустріну смерть охоче і з легким серцем.

— Мені теж так здалося, — сказав Роберт Джордан. — Але приємно чути від тебе такі слова…

— А ще, — додав Агустін, — отой, нагорі,— він показав туди, де Прімітіво, — людина, на яку можна покластися. Про Пілар взагалі нема що й казати, ти ще навіть гадки не маєш, яка це людина. Старий Ансельмо теж. І Андрес. І Еладіо. Він хлопець тихий, але надійний. І Фернандо. Не знаю, як ти на нього дивишся. Правда, на розум він не вельми бистрий. Він повільний, як віл, що тягне воза битим шляхом. Але воювати й виконувати накази es muy homble [94] Сам побачиш.

— Отже, все гаразд.

— Ні. Є двоє ненадійних. Циган і Пабло. Але люди Ель Сордо кращі бід нас рівно настільки, наскільки ми кращі від козячого лайна.

— От і добре.

— Так, — сказав Агустін. — Але я волів би, щоб воно відбулося сьогодні.

— Я теж. Аби покінчити з цим. Та нічого не вдієш.

— Ти гадаєш, що буде тяжко?

— Можливо.

— Але на серці тобі легко, Inglés?

— Так.

— І мені теж. Дарма, що так вийшло з Марією і взагалі.

— А знаєш чому?

— Ні.

— І я не знаю. Може, через погоду. Погода сьогодні дуже гарна.

— Хтозна. А може, через те, що будемо битися.

— Мабуть, що так, — сказав Роберт Джордан. — Але не сьогодні. Найголовніше, найважливіше, щоб нічого не сталося сьогодні.

І в цю хвилину крізь шелест теплого вітру у верховітті дерев здалеку долинув якийсь відгомін. Роберт Джордан ще не був певен, чи це йому не причулося; розтуливши уста, він почав прислухатися, зиркаючи на Прімітіво. На мить він наче знову почув якийсь звук, але тільки на мить. Вітер шумів у соснах, і Роберт Джордан весь напружився, прислухаючись. Потім знову почув той тихий відгомін, що долинав разом із вітром.

— Для мене це зовсім не трагедія, — почув він голос Агустіна. — Не буде Марія моєю — ну й гаразд! Перебуватимусь повіями, як і досі.

— Тихо! — сказав Роберт Джордан, не слухаючи його; вони лежали поряд, але він дивився в інший бік. Агустін швидко глянув на нього.

— Que pasa? [95] — спитав він.

Роберт Джордан приклав палець до уст і знову почав прислухатися. Знову долинув той самий звук. Він був слабкий, приглушений, сухий і дуже далекий. Але тепер уже не залишалося сумніву. Це був чіткий, різкий тріск кулеметної черги. Здавалося, десь дуже далеко вибухають одна за одною пачки маленьких петард.

Роберіт Джордан подивився вгору на Прімітіво. Той сидів, підвівши голову, обличчям до них, і приклавши до вуха зігнуту долоню. Коли Роберт Джордан подивився на нього, Прімітіво показав йому рукою на гребінь гірського пасма.

— В Ель Сордо б'ються, — сказав Роберт Джордан.

— То рушаймо їм на допомогу, — мовив Агустін. — Збирай людей. Vamonos!

— Ні,— сказав Роберт Джордан. — Ми залишимося тут.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П'ЯТИЙ

Роберт Джордан подивився вгору й побачив, що Прімітіво підвівся й подає знаки гвинтівкою. Роберт Джордан кивнув головою, але Прімітіво ще й ще показував щось гвинтівкою, прикладав долоню до вуха й знов подавав ті знаки, немов боявся, що його не зрозуміли.

— Залишайся тут, біля кулемета, але не стріляй, поки не будеш цілком певен, що вони йдуть сюди. І навіть тоді не стріляй, а жди, коли вони дійдуть он до тих кущів. — Роберт Джордан