Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей

Годі вже розводитися про смерть, сказав він собі. У нас про неї не говорять. Такі балачки полюбляють наші друзі-анархісти. Тільки-но діло повертає на погане, їм завжди спадає на думку лише одне: підпалити що-небудь і вмерти. Дивний все-таки напрям думок. Дуже дивний. Ну що ж, друже, день закінчується, сказав він собі. Вже майже третя година, незабаром і обід принесуть. У таборі Ель Сордо ще стріляють, отже, напевно, вони оточили його й чекають підмоги. Їм, мабуть, доводиться поспішати, щоб закінчити все до ночі.

Цікаво, що ж робиться там, у Ель Сордо. Те саме, що врешті робитиметься й у нас. У всякому разі, там не дуже весело. І це ми завели його в халепу через отих коней. Як це кажуть по-іспанському? Un callejon sin salida. Безвихідь. Мені здається, я зумів би дати собі раду. Через це треба пройти лише раз, та й по всьому. А як приємно, мабуть, брати участь у такій війні, в якій можна здатися, коли тебе оточили. Estamos copados. Нас оточили. Ось найжахливіший крик розпачу в цій війні. А потім тебе, звичайно, розстрілюють; і якщо просто розстрілюють, то можна вважати, що тобі пощастило. Ель Сордо не матиме такого щастя. І ми теж, якщо тільки настане наша черга.

Була рівно третя година. І тут він почув далекий, приглушений гуркіт і, підвівши голову, побачив літаки.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ СЬОМИЙ

Ель Сордо прийняв бій на вершині високого горба. Цей горб не подобався йому; побачивши його, він подумав, що обрисами своїми він схожий на шанкер. Але Ель Сордо не мав вибору, він наглянув його ще здалеку і помчав до нього з важким ручним кулеметом за спиною на неосідланому коні, який летів щодуху; мішок із гранатами теліпавсь на одному боці, мішок із дисками на другому. Хоакін та Ігнасіо раз по раз зупинялися й стріляли, зупинялися й стріляли, щоб дати йому змогу дістатися до вершини й встановити кулемет.

Сніг тоді ще не розтанув, той самий сніг, що їх занапастив, і, коли в коня влучила куля і він, тяжко відсапуючись і заточуючись, намагався подолати останню крутизну, оббризкуючи сніг яскраво-червоним гарячим струменем, Сордо зіскочив, перекинув повід через плече й потяг коня нагору за собою. Він дерся так швидко, як тільки міг із двома важкими мішками на плечах, серед куль, що цокали об каміння, і, нарешті, взявши коня за гриву, пристрелив його швидко, вправно й обачно, точно вибравши місце, так, що кінь, упавши головою вперед, завалив розпадину між двома скелями. Сордо прилаштував кулемет на його спині й вистріляв два диски; кулемет торохкотів, порожні гільзи сипалися на сніг, розпечений ствол присмалив шерсть на шкурі, а Сордо все стріляв у всіх, хто з'являвся на схилі горба, щоб примусити їх залягти, і весь час по спині йому пробігав холод, бо він не знав, що діється позаду. Коли нарешті останній із його п'ятьох людей видерся на вершину горба, холод той зник, і Сордо припинив вогонь, щоб приберегти решту дисків.

На схилі лежало ще двоє вбитих коней і троє тут, на вершині горба. Минулої ночі їм пощастило викрасти тільки трьох коней, але один із них утік із табору вранці, коли залунали перші постріли і хтось спробував скочити на нього без сідаа.

З п'ятьох людей, що дісталися до вершини горба, троє були поранені. Сордо був поранений у литку і двічі — у ліву руку. Його мучила спрага, нога затерпла, одна рана на руці дуже боліла. Крім того, в нього дуже боліла голова, і тепер, коли він лежав, чекаючи появи літаків, йому пригадався один іспанський жарт: «Нау que tomar la miette сото si iueia aspitina», що означає: «Смерть треба приймати, як таблетку аспірину». Але вголос він цього жарту не вимовив. Він усміхнувся в душі, незважаючи на головний біль і нудоту, що підступала до горла, як тільки він ворушив рукою, і озирнувся на те, що залишилося від його загону.

Всі п'ятеро розташувалися на вершині, як зубці п'ятикутної зірки. Колінами та руками вони розгорнули землю й спорудили з каміння й глини горбки, за якими можна було сховати голову й плечі, а потім, ховаючись за ними, заходилися з'єднувати окремі горбки в суцільний вал. У вісімнадцятирічного Хоакіна була сталева каска, якою він копав і передавав землю іншим.

Ця каска дісталася йому під час нападу на ешелон. Каска була пробита кулею, і всі сміялися з Хоакіна, що він узяв її з собою. Але Хоакін розрівняв молотком зазублені краї дірки, потім заткнув її чопом і зрізав внутрішній кінець врівні з поверхнею каски.

Коли почалася стрілянина, він із розмаху насадив каску на голову з такою силою, аж у вухах задзвеніло, наче хтось ударив його каструлею, і потім, коли під ним убило коня, і Хоакін, гнаний посвистом куль, тріском куль, співом куль, дерся схилом угору, до вершини, і легені його розривалися, ноги дерев'яніли, в пересохлому горлі палило, — коли він біг отак щодуху, каска давила його страшною вагою й неначе залізним обручем стискала лоб, який, здавалось, от-от розколеться.

Але він її не скинув. І тепер копав нею землю з упертим, майже механічним завзяттям. Він ще не був поранений.

— Придалася-таки нарешті,— сказав йому Сордо своїм низьким хрипким голосом.

— Resistii у fortiticar еа veneer, — сказав Хоакін. Він насилу ці слова, бо в роті в нього пересохло — і не стільки від спраги. яку звичайно почуваєш під час бою, скільки зі страху. Це було одне з гасел Іспанської комуністичної партії, і воно означало: «Чини опір і укріплюйся, й ти переможеш».

Сордо відвернувся й глянув униз: один із кавалеристів, сховавшись за каменем, почав обстрілювати їх. Сордо дуже любив Хоакіна, але йому зараз було не до гасел.

— Що ти сказав?

Один із партизанів, що робили укриття, повернув до них голову. Він лежав долілиць і, не відриваючи підборіддя від землі, обережно клав перед собою каміння.

Хоакін, копаючи далі, ще раз вимовив гасло своїм ламким хлоп'ячим голосом.

— Яке останнє слово? — перепитав партизан, що лежав, уткнувшись підборіддям у землю.

— Vencer, — відповів хлопець. — Переможеш.

— Mierda [100],— сказав партизан, що лежав, уткнувшись підборіддям у землю.

— Є ще одне,