Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей

— Я піду сам, — мовив капітан. — Бо щось тут занадто смердить боягузтвом.

З пістолетом у правій руці, він твердим кроком рушив угору. Беррендо й снайпер стежили за ним. Капітан ішов, не ховаючись ні за чим, і дивився просто себе, на скелі, на вбитого коня й на свіжовикопану землю коло вершини горба.

Ель Сордо лежав за конем біля скелі й стежив за капітаном, що широким кроком підіймався нагору.

Тільки один, думав він. Нам дістанеться тільки один. Але з того, як він розмовляє, видно, що це caza mayor. [101] Диви, як він іде. Диви, яка тварюка. Диви, як він марширує схилом. Ну, цей уже буде мій. Цього я прихоплю з собою. Цей буде моїм попутником у дорозі. Ходи-но, друже-попутнику, ходи сюди. Ходи швидше. Ходи просто сюди. Ходи, на тебе тут чекають. Ходи. Не затримуйся. Йди просто. Так, як ідеш. Не зупиняйся й не дивися на тих. Отак, добре. Не опускай очей. Навіщо тобі опускати очі. Ти ба, та він із вусами. Як це вам подобається? Він навіть має вуса, мій попутник. І він капітан. Бач, які нашивки на рукавах. Я ж казав, що це caza mayor. А обличчя в нього англійське. Диви, який він. Блондин, пика червона, а очі блакитні. Без кашкета, і вуса жовті. Очі блакитні. Очі водяво-блакитні і якісь чудні. Очі водяво-блакитні й наче дивляться в різні боки. Ще ближче. Так, досить. Ну, друже-попутнику. На, держи, друже-попутнику.

Він плавно натиснув на спусковий гачок, і його тричі вдарив у плече характерний відбій ручного кулемета на тринозі.

Капітан упав на схил долілиць. Ліва рука підігнулася під тіло. Права, з пістолетом, витяглася вперед. Знизу, з усіх боків, знову почали стріляти по вершині горба.

Скорчившись за каменем, думаючи про те, як йому зараз доведеться перебігати під вогнем відкритий простір, лейтенант Беррендо почув із вершини горба низький, хрипкий голос Сордо.

— Bandidos! — кричав Сордо. — Bandidos! Стріляйте в мене! Вбийте мене!

На вершині горба Ель Сордо лежав за кулеметом і сміявся так, що аж боліло в грудях, і, здавалось, от-от розколеться голова.

— Bandidos!— радісно закричав він знову. — Вбийте мене, bandidos! — Потім радісно похитав головою. Ну, нічого, попутників у нас буде багато, подумав він.

Він ще й другого офіцера постарається уколошкати, як тільки той з'явиться з-за каменя. А рано чи пізно йому доведеться звідти вилізти. Сордо знав, що командувати з-за каменя офіцер не зможе, і вважав, що має добрий шанс уколошкати і його.

В цю хвилину його бійці на вершині почули далеке гудіння літаків.

Ель Сордо його не почув. Він наводив кулемет на край каменя й думав: я побачу його, коли він уже бігтиме, отже, треба приготуватися, бо інакше я схиблю. Відстань там чималенька, і, поки він бігтиме, я можу стріляти в нього. Треба буде вести мушку перед ним і цілитися з невеликим випередженням. Або дати йому вибігти, а потім ударити випередивши. Я спробую взяти його на мушку біля самого каменя, а потім перевести її трішки вперед. Тут він відчув, що хтось торсає його за плече, і озирнувся, й побачив сіре, змертвіле від страху обличчя Хоакіна, подивився туди, куди він показував, і побачив у небі три літаки.

В ту саму мить лейтенант Беррендо вискочив з-за каменя, і, пригнувши голову, помчав схилом навскоси вниз, туди, де за скелею стояв ручний кулемет.

Ель Сордо, що стежив за літаками, не помітив, як він побіг.

— Допоможи мені витягти звідси кулемет, — сказав він Хоакінові, і хлопець вивільнив ручний кулемет, затиснутий між скелею й конем.

Літаки були вже недалеко. Вони летіли бойовим строєм і щомить більшали, а їхнє гудіння дедалі гучнішало.

— Лягайте горілиць і стріляйте в них, — сказав Сордо. — Цільтеся з випередженням.

Він весь час не зводив з літаків очей.

— Cabrones! Hijos de puta! — проказав він скоромовкою.- Ігнасіо, — сказав він. — Обіпри кулемет на плечі хлопця. А ти, — Хоакінові,— сиди й не ворушися. Нижче нахилися. Ще. Ні, ще нижче.

Він ліг на спину й почав цілитися в літаки, що були вже зовсім близько.

— Ігнасіо, притримай мені триногу.

Ніжки триноги звисали Хоакінові на плечі, а ствол трусився, бо хлопець не міг стримати тремтіння, чуючи чимраз ближчий гуркіт моторів.

Лежачи на животі, підвіяти тільки голову, щоб стежити за наближенням літаків, Ігнасіо затиснув ніжки в обох руках і міцно тримав їх.

— Схилися! — сказав він Хоакінові.— Нахили голову нижче.

Пасіонарія каже: краще вмерти стоячи… — подумки повторив Хоакін, а гуркіт усе наростав. І раптом хлопець перейшов на: — Богородице, діво, радуйся, господь з тобою; благословенна ти між жонами, і благословенний плід утроби твоєї, Ісус. Свята Маріє, матір божа, молися за нас, грішних, нині і в годину смерті нашої. Амінь. Свята Маріє, матір божа, — почав він знову, та, коли ревіння моторів стало вже нестерпне, раптом згадав і квапливо перейшов на слова покаянної молитви: — О господи, прости, що я ображав тебе, гідного всієї моєї любові…

В цю мить коло його вуха загриміли постріли, і розжарений ствол запік у плече. Потім знову загриміло, і черга зовсім оглушила його. Ігнасіо щосили притримував триногу, ствол усе дужче обпікав хлопцеві спину. Тепер усе довкола гуркотіло й ревло, І він не міг пригадати дальших слів покаянної молитви.

Він пам'ятав тільки: в годину смерті нашої. Амінь. В годину смерті нашої. Амінь. В годину… В годину… Амінь.

Всі стріляли.

Нині в годину смерті нашої. Амінь.

Потім крізь гуркіт кулемета свист роздер повітря, і в червоно-чорному громі земля під ним задвигтіла, а потім здибилася й ударила його в обличчя, а потім з усіх боків посипалися грудки землі й уламки скель, і Ігнасіо лежав на ньому, і кулемет теж. Але він не був мертвий, бо свист почувся знову, і земля знов задвигтіла під ним від ревіння вибухів. Потім свист почувся ще раз, і земля хитнулася під його тілом, і один бік горба злетів у повітря, а потім почав повільно падати й накрив їх.

Літаки тричі поверталися й бомбили вершину горба, але ніхто на вершині вже не знав цього. Потім вони обстріляли вершину з кулеметів і полетіли геть. Після того, як вони востаннє спікірували на горб, перший літак набрав висоту й зробив поворот через крило, і решта два зробили те саме, і, перешикувавшись клином, усі три зникли в небі, взявши курс на Сеговію.

Наказавши тримати вершину під безперервним обстрілом, лейтенант Беррендо послав кількох