Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей

Ввійшовши до печери, Ансельмо побачив, що Роберт Джордан сидить за дощаним столом навпроти Пабло. Посеред столу стояла миска з вином, а перед кожним із них — по повному кухлю. Роберт Джордан розгорнув на столі записну книжку й тримав у руці олівець. Пілар і Марії не було видно, вони сиділи десь у глибині печери. Ансельмо не знав, що Пілар відвела туди дівчину навмисно, щоб та не чула розмови за столом, і йому здалося дивним, що жінки немає.

Роберт Джордан підвів голову, коли Ансельмо увійшов, відкинувши попону, що затуляла вхід. Пабло сидів, опустивши очі. Він дивився на миску з вином, але не бачив її.

— Я прийшов звідти, згори, — сказав Ансельмо Робертові Джордану.

— Пабло нам усе розповів, — відповів Роберт Джордан.

— Там, на горбі, шість трупів, а голови вони забрали з собою, — сказав Ансельмо. — Я прийшов туди, коли вже було темно.

Роберт Джордан кивнув головою. Пабло дивився на миску з вином і мовчав. Його обличчя не виражало нічого, а маленькі, свинячі очиці дивилися на миску так, наче він уперше в житті бачив її.

— Сідай, — сказав Роберт Джордан старому.

Ансельмо сів на оббитий шкірою ослінчик. І Роберт Джордан нахилився й витяг з-під столу пляшку віскі — подарунок Ель Сордо. Віскі там було ще до половини, Роберт Джордан узяв кухоль, налив у нього віскі й підсунув Ансельмо.

— Випий, старий, — сказав він.

Поки Ансельмо пив, Пабло звів очі, подивився на нього, а потім знову втупився поглядом у миску з вином.

Від віскі Ансельмо запекло в носі, в очах і в роті, а потім він відчув приємне, заспокійливе тепло в шлунку. Він витер губи тильним боком долоні, а тоді подивився на Роберта Джордана й запитав:

— Можна ще трохи?

— Авжеж, — мовив Роберт Джордан, налив йому віскі з пляшки й цього разу подав кухоль, замість підсовувати його по столу.

— Тепер, коли Ансельмо ковтнув віскі, воно вже не обпекло його, а тільки посилило відчуття приємного тепла. Воно оживило його, як ін'єкція фізіологічного розчину оживляє людину, що втратила багато крові.

Старий знову глянув на пляшку.

— А це вже доп'ємо завтра, — сказав Роберт Джордан. — То що було на шосе, старий?

— Був великий рух, — сказав Ансельмо. — Я все занотував, як ти мені показував. Тепер за шосе стежить і все записує одна жінка. Пізніше я піду й заберу в неї ці відомості.

— Чи бачив ти протитанкові гармати? Вони на колесах з гумовими шинами й мають довгі стволи.

— Так, — відповів Ансельмо. — По шосе проїхало чотири вантажні машини, і на кожній була така гармата, прикрита згори сосновими гілками, і з кожною гарматою їхало по шість солдатів.

— Чотири, кажеш? — спитав його Роберт Джордан.

— Чотири, — підтвердив Ансельмо. Він не зазирав у свої нотатки.

— Ну, а іще що?

Роберт Джордан записував, а Ансельмо розповідав про все, що бачив на шосе. Розповідав він від самого початку й по порядку, виявляючи ту надзвичайну пам'ять, яка властива людям, що не вміють ні читати, ні писати. Поки він розповідав, Пабло двічі черпав собі вина з миски.

— Там проходила й кіннота — в напрямку Ла-Гранхи, з того боку, де був табір Ель Сордо, — вів далі Ансельмо.

Потім він сказав, скільки було поранених і скільки вбитих — прив'язаних до сідел.

— Впоперек одного сідла лежав якийсь клунок, і я спершу не Зрозумів, що в ньому, — сказав він. — Але тепер я знаю, що там були голови. — Він вів далі без перерви: — Це був цілий ескадрон. Залишився тільки один офіцер. Не той, що під'їздив сюди вранці, коли ти лежав за кулеметом. Того, видно, вбили. Вбитих офіцерів було двоє — я бачив нашивки на рукавах. Вони були прив'язані до сідел, долілиць, їхні руки теліпалися. Була там maquina Ель Сордо, приторочена до того сідла з головами. Дуло в неї погнулося. Оце й усе, — закінчив він.

— І цього вистачить, — сказав Роберт Джордан і занурив кухоль у миску з вином. — Хто, крім тебе, переходив через лінію Фронту на республіканську територію?

— Андрес і Еладіо.

Хто з них надійніший?

— Андрес.

Скільки потрібно часу, щоб дістатися звідси до Навасерради?

— Коли йти обережно й без вантажу, то — три години, якщо пощастить. Ми з тобою йшли довшою й безпечнішою дорогою, бо несли твої рюкзаки.

— А ти певен, що він добереться?

— No se, хіба можна знати щось напевно.

— Навіть ти не можеш?

— Ні.

Отже, це вирішує справу, подумав Роберт Джордан. Якби він сказав, що добереться напевне, я б напевне послав його.

— Андрес зробить це не гірше за тебе?

— Не гірше, а може, й краще. Він молодший.

— Але те, що я передам, мусить обов'язково дійти туди.

— Якщо нічого не станеться, то дійде. А якщо станеться — то воно може статися з кожним.

— Я напишу донесення й пошлю його з Андресом, — сказав Роберт Джордан. — Я поясню йому, де можна знайти генерала. Він буде в Estado Mayor [102] дивізії.

— Андрес нічого не тямить в усіх тих дивізіях, — сказав Ансельмо. — Я й сам у них завжди плутаюся. Йому треба сказати прізвище генерала і де його знайти.

— Він там його і знайде, — в Estado Mayor дивізії.

— А хіба це не якесь певне місце?

— Місце певне, друже, — терпляче пояснював Роберт Джордан. — Але генерал щоразу обирає собі його наново. І влаштовує там свою штаб-квартиру перед боєм.

— То все ж таки, де воно?

Ансельмо був страшенно стомлений і ніяк не міг нічого второпати. А крім того, такі слова, як «бригада», «дивізія», «корпус» завжди спантеличували його. Спочатку були колони, потім полки, потім (бригади. А тепер і бригади, і дивізії. Він нічого не розумів. Місце — це місце, і навіщо все так ускладнювати?

— Вислухай мене уважно, друже, — сказав Роберт Джордан. Він знав, що коли йому не вдасться розтовкмачити все Ансельмо, то Андрес теж нічого не второпає.— Estado Mayor дивізії — це таке місце, яке вибирає для себе сам генерал, щоб звідти командувати. А командує він дивізією, яка складається з двох бригад. Я не знаю, де тепер Estado Mayor, бо я там не був, коли він те місце вибирав. Певно, в якій-небудь печері, землянці чи сховищі — і до того місця завжди ведуть дроти. Андрес хай питає, де генерал і де Estado Mayor дивізії. Донесення він мусить віддати або самому генералові, або начальникові його Estado Mayor, або тій людині, чиє прізвище я напишу. Хтось із них неодмінно буде там, навіть якщо решта готуються до наступу.