Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей
На вершині горба всі були мертві, крім хлопця Хоакіна, що лежав непритомний під трупом Ігнасіо. З носа і вух Хоакіна текла кров. Він нічого не знав і нічого не відчував з тієї хвилини, коли раптом загриміло з усіх боків і близький вибух бомби вибив дух із його грудей. Лейтенант Беррендо перехрестився, а потім вистрелив Хоакінові в потилицю так само швидко й обережно, якщо такий короткий рух можна назвати обережним, — як Сордо коли добивав пораненого коня.
Лейтенант Беррендо стояв на вершині горба й дивився вниз, на трупи своїх солдатів на схилі, а потім звів очі й глянув у далечінь, туди, звідки вони переслідували Сордо, перше ніж той зайняв оборону на цьому горбі. Занотувавши в пам'яті всі етапи операції, він наказав привести коней убитих солдатів і трупи прив'язати впоперек сідел, щоб відвезти їх до Ла-Гранхи.
— Цього теж заберіть, — сказав він. — Оцього з кулеметом у руках. Це має бути Ель Сордо, бо він найстарший і стріляв із кулемета. А втім, ні. Одрубайте йому галову й загорніть у пончо. — Він замислився на хвилину. — Власне, можна забрати всі голови. І тих, що лежать нижче на схилі, і тих, кого ми постріляли під час першої сутички. Зберіть гвинтівки й пістолети, кулемет покладіть на коня.
Потім він пішов до тіла лейтенанта, вбитого під час першої атаки. Він подивився на труп, але не доторкнувся до нього.
— Que cosa mds mala es la guerra, — сказав він собі, що означало: яка страшна річ війна.
Потім він знову перехрестився І, спускаючись із горба, прочитав п'ять «Отченашів» і п’ять «Богородиць» за душу вбитого товариша. Дивитись, як виконують його наказ, він не хотів.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ
Коли літаки пролетіли, Роберт Джордан і Прімітіво знов почули стрілянину, і Роберт Джордан відчув, як знову закалатало його серце. Хмара диму пливла над гребенем останнього гірського пасма, яке він ще міг розрізнити на обрії, а літаки обернулися на три маленькі цяточки, що даленіли в небі.
Певно, розбомбили дощенту власну кавалерію, а Сордо та його хлопців навіть не зачепили, сказав собі Роберт Джордан. Ці кляті літаки тільки лякають до смерті, а вбити нікого не можуть.
— Бій триває,— сказав Прімітіво, дослухаючись до безперервної стрілянини. Під час бомбардування він здригався щоразу, як чув вибух, і тепер облизав пересохлі губи.
— Чом би й ні? — сказав Роберт Джордан. — Ті літаки ніколи не вбивають.
А потім стрілянина урвалася, і він не почув більше жодного пострілу. Пістолетний постріл лейтенанта Беррендо сюди не долинув.
Спершу, коли стрілянина вщухла, це не збентежило Роберта Джордана. Але тиша тривала, і поволі в душу йому закрадався біль. Потім він почув вибухи гранат і на мить у нього відлягло від серця. Але знову все стихло, тиша тривала, і тепер він уже розумів, що це — кінець.
З табору прийшла Марія, принесла бляшане відро з тушкованим зайцем у густій грибній підливі, торбинку з хлібом, бурдюк з вином, чотири олов'яні тарілки, два кухлі й чотири ложки. Вона зупинилася біля кулемета й наклала на тарілки печені для Агустіна й Еладіо, який заступив Ансельмо, дала їм хліба, викрутила роговий чіп із бурдюка й налила в кухлі вина.
Роберт Джордан дивився, як вона спритно підіймається вгору до його спостережного поста з торбинкою за плечем, з відром у руці, поблискуючи стриженою голівкою на сонці. Він спустився трохи нижче, взяв відро й допоміг їй видертися на останню скелю.
— Що тут робили літаки? — спитала вона, злякано дивлячись на нього.
— Бомбили Сордо.
Він зняв з відра накривку й почав накладати м'яса на тарілку.
— Вони там ще й досі б'ються?
— Ні. Там уже все скінчилося.
— О, — мовила вона, закусивши губу, й подивилася в далечінь.
— Мені не хочеться їсти, — сказав Прімітіво.
— А ти все одно їж, — сказав йому Роберт Джордан.
— Душа не приймає.
— Випий цього, чоловіче, — сказав Роберт Джордан і подав йому бурдюк. — А потім їж.
— Мені відібрало охоту після Сордо, — сказав Прімітіво. — Їж сам. Мені зовсім не хочеться.
Марія підійшла до нього, обняла за шию й поцілувала.
— Їж, старий, — мовила вона. — Треба берегти сили.
Прімітіво відвернувся від неї. Взяв бурдюк, закинув голову і, пустивши собі просто в рот струмінь, кілька разів ковтнув. Потім поклав м’яса на тарілку й почав їсти.
Роберт Джордан подивився на Марію й похитав головою. Вона сіла поряд із ним і обняла його за плечі. Кожне з них розуміло, що відчуває друге, і вони сиділи так, і Роберт Джордан їв, не поспішаючи, смакуючи грибну підливу, пив вино, і обоє мовчали.
— Ти можеш залишитися тут, якщо хочеш, guapa, — сказав він, доївши свою порцію.
— Ні,— мовила вона. — Я мушу вернутися до Пілар.
— Можеш і тут залишитись. Навряд чи тепер уже щось станеться.
— Ні. Я мушу йти до Пілар. Вона мене навчає.
— Що?
— Навчає.— Вона всміхнулася й поцілувала його. — Ти хіба не знаєш, як напучують у церкві? — Вона зашарілася. — От і Пілар так само. — Вона ще дужче почервоніла. — Тільки вона мені каже про інші речі.
— Ну, то йди слухай її науку, — сказав він і погладив її по голові.
Вона знову всміхнулася йому, потім спитала Прімітіво:
— Тобі нічого не треба принести?
— Ні, дочко, — сказав він.
Вони обоє бачили, що він ще не опанував себе.
— Salud, старий, — мовила вона йому.
— Слухай, — сказав Прімітіво. — Я смерті не боюся, але покинути їх там напризволяще… — Голос його зірвався.
— У нас не було іншої ради, — сказав Роберт Джордан.
— Я знаю. І все ж таки.
— У нас не було ради, — повторив Роберт Джордан. — І тепер краще не говорити про це.
— Так. Але вони там самі, без будь-якої допомоги від нас…
— Краще не говорити про це, — знов сказав Роберт Джордан. — А ти, guapa, йди слухати напучення.
Він стежив очима, як Марія сходила вниз між скелями. А потім довго сидів, замислившись, дивлячись на вершини.
Прімітіво щось йому сказав, але він не відповів. На осонні було жарко, але він не відчував цього і все сидів та дивився на гірські схили й
