Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей

Коли на положистому зеленому схилі високої гори з'явилися перші два, їхні коні здалися йому малесенькими, як комашки. Потім на широкий схил виїхало ще четверо — в ряд через великий інтервал, і, нарешті, він побачив подвійну колону вершників і коней — побачив чітко й виразно в скельцях бінокля. Дивлячись на них, він відчував, як піт виступає в нього під пахвами й збігає по боках. На чолі колони їхав один вершник. За ним — Ще кілька. Потім ішли коні без їздців, із поклажею, прив'язаною впоперек сідел. Потім ще два вершники. Далі поранені на конях — їх супроводили піші солдати. Кілька кавалеристів замикали колону.

Роберт Джордан дивився, як вони спускаються з узгір’я й зникають у лісі. З такої відстані він не міг розгледіти, що до одного з сідел було прив'язане довге згорнуте пончо, перевите в кількох місцях посередині й на кінцях, так що між мотузками видималися горбики, як на гороховому стручку. Пончо лежало впоперек сідла, і кінці його були прив’язані до стремен. Поряд із ним на сідлі гордо стирчав ручний кулемет Ель Сордо.

Лейтенант Беррендо, що їхав на чолі колони за дозорцями, не відчував ніякої гордості. Він відчував тільки внутрішню порожнечу, що настає після бою. Він думав: стинати голови — це варварство. Але речові докази й засвідчення особи необхідні. Я й так матиму досить клопоту, і, хто зна, може, їм сподобається те, що я привіз ці голови? Декому з них це, безперечно, припаде до вподоби. Можливо, голови перешлють до Бургоса. Так, це варварство. І літаки — це вже muchos. Занадто. Занадто. Але ми могли б зробити це самі й майже без втрат, якби мали міномет. Двоє мулів, щоб перевозити міни, й один — із мінометом на в’юку. Отоді була б армія! І на додачу — вогнева сила всієї цієї автоматичної зброї. Потрібен був би ще один мул, ні, два мули, щоб перевозити боєприпаси. Ну, годі, сказав він собі. Тоді це вже буде не кіннота. Годі. Ти мрієш про цілу армію. Скінчиться тим, що тобі забагнеться мати гірську гармату.

Потім він подумав про Хуліана, що загинув там, на узгір'ї, а тепер лежить приторочений до сідла в першому взводі, і, в'їхавши в темний сосновий ліс, залишивши позаду осяяний сонцем схил, він почав знову молитися за Хуліана в тихій сутіні лісу:

— О пресвята богородице, мати милосердя. Життя наше, втіхо наша і надіє наша. До тебе звертаємо ми зітхання свої, й скорботу, й плач з цього падолу сліз…

Він молився, а коні м’яко ступали по опалій глиці, і сонячне проміння струменіло між стовбурами дерев, як між колонами в соборі, а він, молячись, стежив очима за дозорцями, що їхали попереду.

Врешті вони виїхали на жовтий шлях, що вів до Ла-Гранхи, кінські копита зняли куряву, й вона зависла над усім загоном. Курява осідала на трупах, прив'язаних долілиць до сідел, і густо припорошувала поранених та піших солдатів, що їх супроводили.

Тут, на цьому шляху, їх і побачив Ансельмо крізь жовту хмару, що здіймалася з-під копит.

Він полічив убитих та поранених і впізнав ручний кулемет Ель Сордо. Він не здогадався тоді, що було в тому зробленому з пончо клунку, який бився об боки коня, коли розгойдувалися стремена, але пізніше, вертаючись назад, він у темряві зійшов на горб, де оборонявся Ель Сордо, і відразу зрозумів, що було загорнуте в тому пончо. В темряві він не міг розгледіти, хто лежав там з Ель Сордо. Але він полічив трупи, а потім рушив через пагорби до табору Пабло.

Йдучи самотньо в темряві, відчуваючи, як від жаху терпне серце після того видовища — бомбових вирв і всього того, що він бачив на вершині, Ансельмо відганяв від себе думки про завтрашній день. Він поспішав, щоб якомога швидше принести своїм цю звістку. І, йдучи, він молився за душу Сордо й за душі всіх його бійців. Він молився вперше відтоді, як розпочалася війна.

— Найдобріша, найсолодша, найласкавіша діво, — молився він.

Але він не міг відігнати від себе думок про завтрашній день і думав: я робитиму геть усе, що скаже мені Ingles, і так, як він скаже. Але дозволь мені, господи, бути поряд із ним, і хай він дає мені вказівки, бо я не знаю, чи зможу витримати під бомбами з літаків. Господи, поможи мені поводитися так, як належить чоловікові в останню годину. Господи, поможи мені зрозуміти все те, що треба буде завтра робити. Господи, поможи мені, зроби так, щоб ноги мої слухалися мене і щоб я не втік у хвилину небезпеки. Господи, поможи мені поводитися завтра так, як личить чоловікові під час бою. А що я вже прошу в тебе помочі, не відмов мені, бо ти знаєш, що я не став би просити тебе, якби діло не було важливе. А потім я вже більше нічого в тебе не проситиму.

Йдучи самотньо в темряві, він відчув полегкість після цієї молитви й був тепер певен, що завтра поводитиметься гідно. Спускаючись схилом, він знову почав молитися за бійців Сордо і незабаром дістався до горішнього поста, де його окликнув Фернандо.

— Це я, — відповів він. — Ансельмо.

— Добре, — сказав Фернандо.

— Ти вже знаєш, що сталося з Сордо, старий? — спитав його Ансельмо, коли обидва вони стояли в темряві, в розпадині між великими скелями.

— Атож, — відповів Фернандо. — Пабло нам усе розповів

— Він був там?

— Атож, — знову незворушно сказав Фернандо. — Він пішов на той горб, щойно кавалерія поїхала геть.

— І розповів вам…

— Він розповів нам усе, — сказав Фернандо. — Які звірі ці фашисти! Ми повинні очистити Іспанію від таких звірів. — Він помовчав, а потім додав гірко: — Вони зовсім не розуміють, що таке людська гідність.

Ансельмо всміхнувся в темряві. Годину тому він не міг би собі уявити, що зможе ще колись усміхатися. Який же він дивак, цей Фернандо, подумалось йому.

— Так, — сказав він Фернандо. — Ми повинні навчити їх. Ми повинні відібрати в них усі літаки, всю автоматичну зброю, всі, танки, всі гармати й навчити їх людської гідності.

— Слушно, — мовив Фернандо. — Я радий, що ти згоден зі мною.

Ансельмо залишив його на самоті з його гідністю й пішов униз, до печери.

РОЗДІЛ