Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей
Я зустрінуся з ним у «Гейлорді», знову сказав він собі, коли все це скінчиться. Не дури самого себе. Ти робиш усе як слід. Спокійно. Без будь-яких ілюзій. Дюрана ти більш ніколи не побачиш, і це не має ніякої ваги. Так теж не треба, сказав він собі. Не треба дозволяти собі такої розкоші.
Ані геройського самозречення. Тут, у горах, нам не потрібні громадяни, сповнені геройського самозречення. Твій дід чотири роки воював у нашій Громадянській війні, а ти добуваєш всього тільки свій перший рік на цій війні. У тебе ще багато часу попереду, і ти дуже добре робиш свою справу. А тепер ти ще маєш і Марію. Так, у тебе є все. І не треба боятися. Ну, що таке, зрештою, якась невелика сутичка між партизанським загоном і ескадроном кавалерії? Ніщо. А що їм постинали голови? Хіба це має якесь значення? Аніякісінького!
Коли дід після війни служив у форті Кірні, індіанці завжди знімали скальпи. Пам'ятаєш шафу в батьковім кабінеті з полицею, де були розкладені наконечники стріл, і ті бойові головні убори на стіні з похилим орлиним пір'ям, і запах прокуреної оленячої шкіри від індіанських штанів і курток, і гаптовані бісером мокасини? Чи пам'ятаєш ти великий лук на буйволів, що стояв у тій шафі в кутку, і два сагайдаки з бойовими й мисливськими стрілами, і те почуття, що охоплювало тебе, коли ти стискав у пальцях цілий оберемок таких стріл?
Згадай щось таке. Згадай щось конкретне, якусь річ. Згадай дідову шаблю в пом'ятих піхвах, блискучу й добре намащену, і як дід показував тобі її лезо, зовсім тоненьке, бо гострене багато разів. Згадай дідів «сміт-і-весон». Це був офіцерський револьвер тридцять другого калібру, простої дії й без спускової дужки. Такого легкого, плавного спуску тобі ніколи більше не траплялось, і револьвер був завжди добре змащений, і канал ствола в нього був чистий, хоча воронована поверхня давно стерлася, і темний метал ствола й барабана був відполірований шкіряною кобурою. Він лежав у шухляді шафи в кобурі з літерами U. S. на клапані, разом із приладдям для чищення й двома сотнями патронів. Картонні коробки з патронами були загорнені в папір і дбайливо перев'язані навоскованою мотузкою.
Тобі дозволяли вийняти револьвер із шухляди й потримати його в руках. «Мацай його, скільки завгодно», — казав дід. Але гратися з ним тобі забороняли, бо це була «справжня зброя».
Якось ти спитав діда, чи вбив він когось із цього револьвера, і він відповів: «Так».
Тоді ти спитав: «Коли, дідусю?» — і він сказав: «Під час Бунтівницької війни й опісля».
Ти спитав: «Ти розповіси мені про це, дідусю?»
І він відповів: «Я не люблю згадувати про це, Роберте».
Потім, коли батько застрелився з цього револьвера і ти приїхав зі школи на похорон, коронер віддав тобі револьвер після закінчення слідства й сказав:
— Бобе, ти, певно, хотів би зберегти його. За законом я мусив би залишити його в себе, але я знаю, що твоєму батькові він був дорогий, бо твій дід пройшов з цим револьвером усю війну і тут у нас теж носив його, коли служив у кавалерії, а крім того, це ще цілком справна зброя. Я його сьогодні випробував. Б'є не дуже далеко, але ще годиться.
Роберт Джордан сховав тоді револьвер у шухляду, на давнє місце але другого дня вийняв його й поїхав разом із Чабом у гори до вершини понад Ред-Доджем, де тепер прокладено шосе через перевал і плоскогір'я Бір-Тут до Кук-Сіті, і там, нагорі, де повіває легкий вітерець і сніг лежить ціле літо, вони зупинилися над темно-зеленим озером, про яке казали, ніби воно завглибшки вісімсот футів, і Чаб тримав обох коней, а він поліз на скелю, нахилився й побачив у спокійній воді своє обличчя й себе з револьвером у руці, і тоді він узяв його за дуло, й кинув униз, і побачив, як він іде на дно, пускаючи бульбашки, аж поки став маленький, як брелок від годинника у прозорій воді, а потім зник зовсім. Тоді він зліз зі скелі, скочив у сідло і так стиснув острогами стару Бес, що вона почала підкидати задом, наче коник-гойдалка. Він промчав на ній берегом озера і, коли вона заспокоїлася, завернув додому.
— Я знаю, чому ти викинув револьвер, Бобе, — сказав Чаб.
— Коли знаєш, то нема чого балакати, — відповів він.
Вони більше ніколи не згадували про це, і такий був кінець дідової особистої зброї, опріч шаблі. Шабля й тепер лежала у нього в скрині в Міссулі разом з іншими речами.
Цікаво, що сказав би дід про таку-от ситуацію, подумав він. Дід був чудовий солдат, це всі казали. А ще казали, що якби дід був того дня із Кастером, то не допустив би, щоб Кастер так осоромився. Як він міг — не помітити ні диму, ані куряви над позиціями понад Літл-Біг-Горном? Таке можна було б зрозуміти, якби того ранку стояв густий туман. Але туману тоді не було.
Краще б замість мене тут був мій дід. А втім, може, завтра ввечері ми з ним побачимось. Коли така нісенітниця, як потойбічний світ, існує (а я певен, що його не існує, подумав він), то я охоче побалакав би з ним. Бо є багато речей, про які я хотів би ще довідатись. Тепер я маю право питати, бо роблю те, що робив він. Певне, тепер він погодився б відповідати мені. Раніше я не мав права питати. Я його розумію: він не знав мене й тому не хотів балакати цро ті речі. Але тепер ми зрозуміли б один одного. Добре було б добалакати з ним і почути його пораду. Під три чорти пораду, я хотів би просто побалакати з ним. Шкода, що між нами пролягло так багато часу.
Потім, розмірковуючи далі, він зрозумів, що, якби їм справді довелось зустрітися в потойбічному світі, і він, і дід почували б себе дуже незручно з присутності батька. Кожен має право зрости те, що