Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей

— А чому там не було води?

— Її спустили в листопаді, бо вона правила за орієнтир для літаків під час повітряних нальотів на Мадрід. Але, мабуть, тепер там уже знову є вода. Хоч я й не певен. Але навіть якщо води немає, ми гулятимемо по всьому парку. Там, за ставом, є одне місце, зовсім як ліс, де ростуть дерева з усіх кінців світу, і на кожному висить табличка, де написано, що це за дерево і звідки воно походить.

— Я б хотіла піти в кіно, — сказала Марія. — Але дерева — це теж дуже цікаво, і якщо я тільки зможу запам'ятати, то вивчу з тобою всі їхні назви.

— Там не так, як у музеї,— мовив Роберт Джордан. — Дерева ростуть на волі, і в парку є пагорки, і одне місце в ньому — справжні джунглі. А за парком книжковий базар, там уздовж тротуару стоять сотні кіосків, де торгують старими книжками, і тепер там дуже багато книжок, бо їх крадуть із будинків, зруйнованих бомбами, і з квартир фашистів і приносять на книжковий базар. Я міг би цілими днями ходити там, як колись, перед початком війни, якби тільки мав на це час у Мадріді.

— А поки ти ходитимеш по книжковому базарі, я поратимусь дома, — сказала Марія. — Чи вистачить у нас грошей на служницю?

— Авжеж. Можна взяти Петру з готелю, якщо вона тобі сподобається. Вона охайна й смачно куховарить. Я обідав там у журналістів, для яких вона варила. В їхніх номерах є електричні плитки.

— Можна взяти її, якщо ти хочеш, — сказала Марія. — Або я знайду когось іншого. Але тобі, мабуть, треба буде часто відлучатися? А мене не пускатимуть із тобою на таку роботу.

— Можливо, я знайду собі якусь іншу роботу в Мадріді. Я вже давно на цій роботі, я воюю від самого початку війни. Цілком можливо, що тепер мені дадуть щось у Мадріді. Я ніколи не просив цього. Я весь час був або на фронті, або на такій роботі, як ця.

Чи ти знаєш, що перед тим, як я зустрів тебе, я взагалі ніколи й нічого не просив? І ніколи нічого не домагався? Ніколи не думав ні про що, крім справи й крім того, що треба виграти війну. Слово честі, я був дуже скромний у своїх вимогах. Я багато працював, а тепер-от люблю тебе, і,— він говорив так, наче обіймав усе те, що ніколи не справдиться, — я люблю тебе так, як люблю все, за що ми боремося. Я люблю тебе так, як люблю свободу, і людську гідність, і право кожного працювати й не голодувати. Я люблю тебе, як люблю Мадрід, який ми захищали, і як люблю всіх моїх товаришів, які загинули. А загинуло їх багато. Багато. Багато. Ти навіть не знаєш, як багато. Але я люблю тебе так, як я люблю те, що я люблю найдужче на світі, і навіть сильніше. Я тебе дуже люблю, зайчику. Так сильно, що й розповісти не можна. Але я кажу тобі про це — щоб ти хоч трохи знала. Я ніколи не мав дружини, а тепер ти моя дружина, і я щасливий.

— Я робитиму все, геть усе, щоб бути тобі доброю дружиною, — сказала Марія. — Щоправда, я нічого не вмію, але я постараюся, щоб ти цього не відчував. Якщо ми житимемо в Мадріді — добре. Якщо нам доведеться жити десь-інде — теж добре. Якщо нам ніде не доведеться жити, але мені можна буде піти з тобою — ще краще. Якщо ми поїдемо до тебе на батьківщину, я навчуся говорити по-англійському, як усі Ingles, що там живуть. Я придивлятимуся до їхньої поведінки й робитиму все так, як роблять вони.

— Це буде дуже кумедно.

— Напевно. І я робитиму помилки, але ти виправлятимеш їх, і я ніколи не робитиму тієї самої помилки двічі. Ну, може, двічі й зроблю, але не більше. А потім, якщо тобі там, у тебе вдома, захочеться поїсти наших страв, я їх для тебе готуватиму. Я піду до такої школи, де навчають, як бути доброю дружиною, якщо такі школи є, і я буду там учитися.

— Такі школи є, але тобі та наука не потрібна.

— Пілар казала мені, що вони повинні бути в твоїй країні. Вона читала про них у якомусь журналі. Вона сказала мені, що я мушу навчитися говорити по-англійському, і говорити добре, так, щоб тобі ніколи не доводилося мене соромитися.

— Коли вона тобі все це сказала?

— Сьогодні, коли ми спаковували речі. Вона весь час повчала мене, що я мушу робити, щоб бути тобі доброю дружиною.

Видно, вона теж їздила до Мадріда, подумав Роберт Джордан і спитав:

— А що вона ще казала?

— Що я мушу дбати про своє тіло й берегти свою фігуру так, наче я матадор. Вона сказала, що це дуже важливо.

— Оце правда, — сказав Роберт Джордан. — Але тобі ще багато років можна про це не думати.

— Ні. Вона сказала, що наші жінки мусять завжди пам'ятати про це, бо воно може настати раптово. Вона сказала, що колись була така сама струнка, як я, але в той час жінки не робили гімнастики. Вона сказала мені, яку гімнастику я мушу робити, і сказала, що не можна їсти забагато і чого не можна їсти взагалі. Тільки я забула, треба буде ще раз розпитати.

— Картоплі.

— Так, картоплі й нічого смаженого, а коли я їй розповіла, що мені болить, вона сказала, щоб я тобі не розповідала, мовляв, треба потерпіти й нічим цього не виказувати. Але я тобі розповіла, бо я ніколи ні в чому не хочу тобі брехати, а крім того, я боялася, що ти подумаєш, ніби я не можу втішатися з тобою і що те, що було там, нагорі, насправді було зовсім не так.

— Ти добре зробила, що розповіла мені.

— Справді? Бо мені соромно, і я ладна робити для тебе все, що ти забажаєш. Пілар навчила мене різних речей, які можна робити для чоловіка.

— Робити нічого не треба. Те, що в нас є,— це наше спільне, і ми разом будемо його берегти. Мені добре і так, коли я лежу поряд з тобою, й торкаюся тебе, і знаю, що це правда, що ти тут, а коли ти знову зможеш, ми матимемо все.