Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей

— Ні. У нас завжди будуть спільні бажання. Як ми чогось хотітимемо, то тільки разом. Ніяких своїх особистих бажань у мене не буде…

— Я дуже рада. Але пам’ятай: я завжди зроблю все, що ти забажаєш. Тільки ти мусиш сам мені казати, бо я зовсім невчена, і багато чого з того, що Пілар мені розповідала, я добре не збагнула. Мені було соромно питати, а вона така розумна й знає так багато.

— Зайчику, — сказав він. — Ти просто чудо.

— Qué va, — сказала вона. — Але це нелегка справа — навчитися всього, що мусить знати дружина, в той самий день, коли згортають табір і готуються до бою, а другий бій уже точиться поблизу. Тим-то якщо я в чомусь дуже схиблю, ти скажеш мені про це, бо я тебе кохаю. Може, я не все як треба запам'ятала: багато з того, що вона мені казала, було дуже мудре.

— А що вона-тобі ще казала?

— Pues, так багато, що всього вже не можу згадати. Вона сказала — як я знову почну думати про те, що зі мною зробили, то я можу розповісти тобі про це, бо ти добра людина і все розумієш. Але краще, мовляв, про це ніколи не згадувати, хіба що воно знову почне мучити мене, як було раніше. А якщо я розповім тобі, то, може, мені полегшає.

— А воно мучите тебе тепер?

— Ні. Відколи я з тобою, мені здається, що цього взагалі не було. Тільки батька й матір я не можу забути. Але їх я не забуду ніколи. І я хотіла б розповісти тобі все, що ти мусиш знати, щоб твоя гордість не страждала, якщо я справді стану твоєю дружиною. Я не скорилася жодного разу. Я весь час пручалася щосили, і подужати мене вони могли тільки вдвох чи втрьох. Один сідав мені на голову й тримав мене. Я кажу це, щоб утішити твою гордість.

— Моя гордість — це ти сама. Не розповідай мені про це.

— Ні, я кажу про ту гордість, яку чоловік мусить відчувати за свою дружину. І ще одне. Мій батько був мер нашого містечка й шанована людина. Моя мати була шанована жінка й добра католичка, і її розстріляли разом з батьком за політичні погляди батька, бо він був республіканець. їх розстріляли в мене перед очима, і мій батько крикнув: «Viva la Repûblica!» [106] — коли вони поставили його під стіну різниці в нашому містечку.

Моя мати, яку теж поставили під стіну, сказала: «Хай живе мій чоловік, мер цього міста!» Я сподівалася, що мене теж розстріляють, і хотіла сказати: «Viva la Kepüblica у vtvan mis padres!» [107] — але мене не розстріляли, а почали робити зі мною оте.

Слухай. Я розповім тобі ще про одну річ, бо й це стосується нас із тобою. Після розстрілу під стіною matadero вони взяли нас усіх — родичів розстріляних, які все бачили, але залишилися живі,— і повели стрімким схилом угору, на головний майдан містечка. Майже всі плакали, але були й такі, що наче закам'яніли, і сльози в них висохли. Я теж не могла плакати. Я не помічала нічого довкола себе, бо перед очима в мене весь час стояли батько й мати — такі, як вони були перед розстрілом, і я чула материні слова: «Хай живе мій чоловік, мер цього міста!» — вони дзвеніли у мене в голові, як крик, що ніколи не втихне. Мати не була республіканка й не хотіла сказати «Viva la Repûblica», вона сказала тільки «Viva» моєму батькові, що лежав там, на землі, долілиць біля її ніг.

Але те, що вона сказала, вона сказала дуже голосно, майже вигукнула. І тоді вони вистрелили в неї, й вона впала. Я хотіла вирватися й підбігти до неї, але не змогла, бо ми всі були зв'язані. Розстрілювали їх guardia civiles, і вони ладні були розстріляти й решту, але фалангісти погнали нас схилом угору, a guardia civiles залишились на місці — стояли, спершись на свої гвинтівки, над тілами, що лежали під стіною. Ми всі, дівчата й жінки, були зв'язані за руки в ряд, і нас погнали вулицями вгору, на майдан, і на тому майдані наказали зупинитися перед перукарнею, яка стояла навпроти ратуші.

Потім ті двоє, що нас вели, оглянули нас, і один із них сказав: «Ось дочка мера», — а другий сказав: «З неї й почнемо».

Вони перерізали мотузку, якою я була зв'язана за руки з двома іншими жінками, і один із тих двох сказав: «Зв'яжіть отих знову разом», — а потім вони потягли мене за руки, вштовхнули до перукарні, підняли, посадили в крісло й притиснули до спинки.

Я побачила в дзеркалі своє обличчя й обличчя тих, що держали мене, і ще трьох позаду, але жодне з цих облич не було мені знайоме. В дзеркалі я бачила й себе, і їх, але вони бачили тільки мене. Це було так, наче сидиш у кріслі зубного лікаря, а навколо тебе багато зубних лікарів, і всі вони божевільні. Я насилу впізнала своє обличчя — настільки горе змінило його, але я дивилася на себе й розуміла, що це я. Моє горе було таке велике, що я не відчувала страху і взагалі нічого, крім горя, не відчувала.

Тоді я носила коси, і от я побачила в дзеркалі, як перший фалангіст узяв мене за одну косу й смикнув її так, що, хоч яке велике було моє горе, мені заболіло, а потім відрізав її бритвою коло самої голови. І я побачила себе в дзеркалі з однією косою, а на місці другої стирчав вихорець. Потім він одрізав і другу косу, тільки не смикаючи, а бритва зачепила мені вухо, і я побачила кров. Ось помацай, тут шрам, бачиш?

— Так. Може, краще не говорити про це?

— Ні. Нічого. Я не розповідатиму тобі про найгірше. Отож він одрізав мені бритвою обидві коси, і всі вони засміялися. Я навіть не відчувала болю від урізаного вуха; двоє тримали мене, а він став переді мною, шмагнув мене косами по обличчю й сказав: «Отак ми постригаємо в червоні черниці! Тепер ти знатимеш, як єднатися з братами-пролетарями, ти, наречена червоного Христа!»

І він знов шмагнув мене раз і другий по обличчю моїми ж косами, а потім запхнув їх мені в рот замість кляпа й