Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей
— Про такі речі я взагалі не люблю балакати, — сказав Карков. — Між іншим, там тепер цей американець, який іноді буває в мене. Знаєте, цей Джордан, що працює з партизанами. Він саме там, де начебто сталося те, про що розповідала Долорес.
— В такому разі він повинен сьогодні вночі прислати донесення про це, — сказав генерал. — Мене туди не пускають, а то б я сам поїхав і розвідав для вас усе. Цей американець працює тепер на Гольца, правда? Ну, то завтра ви ж побачитеся з Гольцом.
— Так, завтра вранці.
— Тільки не навертайтеся йому на очі, поки все не розкрутиться як слід, — мовив генерал. — Він вас, газетярську братію, терпіти не може, так само, як я. А втім, у нього вдача лагідніша.
— А все ж таки, якої ви думки…
— Певно, фашисти провадили маневри, — всміхнувся генерал. — Ось побачите, які маневри влаштує їм завтра Гольц. Хай Гольц докладе до цього рук. Ми з ним непогані маневри влаштували їм під Гвадалахарою.
— Я чув, що ви теж вирушаєте в дорогу, — сказав Карков і всміхнувся.
Генерал раптом розсердився.
— Так, я теж. Тепер уже й про мене почали ляпати язиками. Як про всіх нас. От бісові плетуни! Хоч би один чоловік знайшовся, що вміє тримати язика за зубами. Він міг би врятувати цю країну, якби тільки сам вірив у свою силу.
— Ваш приятель Прієто вміє тримати язика за зубами.
— Але він не вірить у те, що можна перемогти. А як перемогти без віри в народ?
— Ваша правда, — сказав Карков. — Ну, я йду спати.
Він вийшов із задимленої, гомінкої кімнати до спальні, сів на ліжко й скинув чоботи. Гамір голосів долинав і сюди, і, щоб заглушити його, він замкнув двері й розчинив вікно. Роздягатися не став, бо о другій мав виїхати через Кольменар, Серседу й Навасерраду на фронт, де Гольц на світанку розпочинав наступ.
РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ТРЕТІЙ
Була друга година ночі, коли Пілар збудила Роберта Джордана. Відчувши на собі її руку, він у першу мить подумав, що це Марія, присунувся до неї й сказав: «Зайчику». Але велика рука Пілар поторсала його за плече, і він прокинувся відразу й остаточно, стиснув руків'я револьвера, що лежав коло його голого стегна, і весь напружився, наче в ньому самому звели курок.
У темряві він упізнав Пілар, і, подивившись на циферблат свого годинника, де обидві стрілки світилися вгорі, близько одна біля одної, побачив, що тільки друга година, й спитав:
— Що сталося, Пілар?
— Пабло втік, — відповіла вона.
Роберт Джордан натяг штани й сандалі. Марія не прокинулася.
— Коли? — спитав він.
— З годину тому,
— Ну й далі що?
— Він забрав щось із твоїх речей, — нещасним голосом сказала жінка.
— Що саме?
— Я не знаю, — відповіла вона. — Піди подивися сам.
Вони рушили в темряві до входу в печеру, пірнули, зігнувшись, під попону й увійшли досередини. Роберт Джордан ішов за жінкою, вдихаючи важке повітря із запахом холодного попелу й поснулих чоловіків, і світив електричним ліхтариком, щоб не наткнутися на тих, що лежали на долівці. Ансельмо прокинувся й сказав:
— Вже час?
— Ні,— прошепотів Роберт Джордан. — Спи, друже.
Обидва рюкзаки стояли в головах постелі Пілар, завішеної ковдрою. Коли Роберт Джордан став навколішки, на нього війнуло затхлим, нудотно-солодким запахом поту — так тхнуть індіанські постелі. Обидва рюкзаки були розпороті ножем згори донизу. Переклавши ліхтарика в ліву руку, Роберт Джордан засунув праву в перший рюкзак. В ньому він тримав свій спальний мішок, отже, зараз там мало бути багато вільного місця. Так воно й було. Там усе ще лежали мотки дроту, але квадратна дерев'яна скринька підривної машинки зникла. Зникла й коробка від сигар, де лежали старанно загорнуті й запаковані детонатори. Не було й бляшанки з бікфордовим шнуром і капсулями.
Роберт Джордан обмацав другий рюкзак. Там був динаміт. Бракувало, може, одного пакета.
Він підвівся й повернувся до Пілар. Коли людину будять надто рано, в неї буває відчуття млосної порожнечі всередині, схоже на передчуття неминучої катастрофи — і саме це відчуття охопило його тепер, посилене в тисячу разів.
— І це означає, по-твоєму, пильнувати? — сказав він.
— Я спала, поклавши на них голову, і ще й притримувала рукою, — відповіла йому Пілар.
— Міцно ж ти спала.
— Слухай, — сказала жінка. — Він устав уночі, і я його спитала: «Ти куди, Пабло?» А він сказав: «Мені треба надвір, жінко», — і я знову заснула. А прокинувшись, я не знала, скільки часу минуло. Його не було, і я подумала, що він, напевно, пішов до коней: він завжди виходить до них. А потім, — сумно закінчила вона, — я бачу, що він не вертається, занепокоїлася й полапала рюкзаки, щоб перевірити, чи все гаразд, намацала оті розрізи й прийшла до тебе.
— Ходімо, — сказав Роберт Джордан.
Вони вийшли надвір; була глупа ніч, і ще навіть не відчувалося наближення світанку.
— Чи міг він утекти з кіньми якоюсь іншою дорогою, не проїжджаючи повз вартового?
— Так, є ще дві дороги.
— Хто на верхньому посту?
— Еладіо.
Роберт Джордан мовчав, поки вони не зійшли до галявини, де звичайно паслися на припонах коні. Коней було троє; гнідий і сірий зникли.
— Як давно він міг поїхати?
— З годину тому.
— Ну що ж, — сказав Роберт Джордан. — Піду заберу те, що залишилося, і ще трохи посплю.
— Я сама пильнуватиму.
— Que va, пильнуватимеш! Ти вже раз допильнувалася.
— Ingles, — мовила Пілар. — Мені не легше, ніж тобі. Я б зараз усе віддала, аби повернути твої речі. Навіщо ти мене ображаєш? Пабло зрадив нас обох.
Коли вона сказала це, Роберт Джордан зрозумів, що не може дозволити собі розкоші гніватися чи сваритися з цією жінкою. Він ще мав працювати разом з нею цілий день, який розпочався дві години тому.
Він поклав руку їй на плече.
— Нічого, Пілар, — сказав він. — Без цих речей можна обійтися. Ми придумаємо для них якусь заміну.
— Що він узяв?
— Нічого особливого. Те, що він узяв, це розкіш, яку я іноді собі дозволяю.
— Але це необхідно було для того, щоб зробити вибух?
— Так. Проте є й інші способи. Ти краще скажи, чи не було в Пабло бікфордового шнура й капсулів? Адже наші, напевно, передавали йому все це?
— Він забрав їх, — жалібно сказала
