Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей
— Кіннота, — стиха сказав він Агустінові.
Агустін глянув на нього, і його смугляві, запалі щоки розпливлися в усмішці. Роберт Джордан помітив, що він спітнів. Він простяг руку й поклав її Агустінові на плече. Він не встиг зняти руки, коли з лісу виїхало четверо вершників, і відчув, як напружилися під його долонею м'язи на спині Агусгіна.
Один вершник їхав попереду, а троє трохи відстали від нього. Перший весь час придивлявся до снігу. Решта їхала між деревами врозбрід. Усі четверо були насторожені. Роберт Джордан лежав на снігу, спершись на широко розставлені лікті, й стежив за ними понад прицілом ручного кулемета, відчуваючи удари свого серця.
Передній доїхав по сліду до того місця, де Пабло зробив коло, зупинився. Решта під'їхали до нього й теж зупинились.
Роберт Джордан тепер виразно бачив їх над воронованим сталевим стволом кулемета. Він бачив обличчя, бачив шаблі в піхвах, темні від поту боки коней, конусовидні плащі кольору хакі й такого ж кольору берети, збиті набакир по-наваррському. Передній завернув свого коня просто до розпадини в скелі, де було встановлено кулемет, і Роберт Джордан побачив його молоде обличчя, потемніле від сонця й вітру, близько посаджені очі, орлиний ніс і видовжене трикутне підборіддя.
Сидячи на коні — кінь стояв, задерши голову, грудьми до Роберта Джордана, а з футляра, притороченого до правого боку сідла, стирчав приклад автомата, — передній показав пальцем на розпадину, де було встановлено кулемет.
Роберт Джордан ще міцніше впер лікті в землю дивлячись понад стволом на чотирьох вершників, що стояли, збившись, на снігу. Троє з них стискали в руках автомати. В двох вони лежали поперек сідел. Третій тримав свого сторчма, сперши прикладом на праве коліно.
Рідко доводиться бачити їх з такої близької відстані, думав Роберт Джордан. Особливо понад стволом кулемета, як-от тепер. Звичайно буває, що приціл у тебе піднятий, а вони здаються зовсім малесенькими, і, щоб поцілити когось із них, треба добре помучитися; або ж вони біжать, залягають і знову біжать, а ти поливаєш кулями схил гори, чи перекриваєш вогнем якусь вулицю, чи просто гатиш по вікнах; а іноді бачиш здалеку, як вони марширують дорогою. Тільки під час нападу на поїзд бачиш їх так виразно, як тепер. Тільки тоді вони такі, як тепер і чотирьох кулеметів досить, щоб примусити їх тікати. Коли дивишся на них із такої відстані, вони здаються вдвічі більшими.
Ти, думав він, дивлячись на кінчик мушки, що сиділа тепер нерухомо в прорізі прицілу, скерована на середину грудей командира роз'їзду, трохи праворуч від червоної емблеми, яка яскраво вирізнялася в промінні вранішнього сонця на тлі зеленкуватого плаща. Ти, думав він, тепер уже по-іспанському, притискаючи палець до спускової дужки, щоб він не торкнувся гачка й щоб не залунав передчасно квапливий, оглушливий гуркіт кулеметної черги. Ти, думав він, ось ти й помер у розквіті молодих літ. Ех ти, думав він, ех ти, ех ти. Але хай цього не станеться. Хай цього не станеться.
Він відчув, що Агустін, який лежав поряд, пирхнув, але стримав кашель і проковтнув слину. Потім, усе ще дивлячись понад змащеним воронованим стволом крізь отвір між гілками, все ще притискаючи палець до спускової дужки, він побачив, як командир завернув коня й показав рукою на ліс, до якого вели сліди Пабло. Всі четверо завернули й рушили клусом до лісу, і Агустін ледь чутно прошепотів:
— Cabrones!
Роберт Джордан подивився назад, туди, де Ансельмо кинув деревце.
Циган Рафаель пробирався до них між скель із гвинтівкою за плечем і двома сідельними саквами в руках. Роберт Джордан махнув йому рукою — мовляв, «лягай!» — і циган зник з очей.
— Ми могли покласти всіх чотирьох, — тихо сказав Агустін. Він був весь мокрий від поту.
— Так, — пошепки відповів Роберт Джордан. — Але хто зна, що сталося б, якби ми почали стріляти.
В цю мить він знову почув стукіт камінця, що скочувався вниз, і швидко озирнувся. Але ні цигана, ні Ансельмо не було видно. Він подивився на свій годинник, а потім угору й побачив, що Прімітіво знову й знову піднімає й опускає гвинтівку швидкими, короткими ривками.
Пабло випередив їх на сорок п'ять хвилин, подумав Роберт Джордан і одразу ж почув тупіт кавалерійського загону, що наближався.
— No te apures, — прошепотів він Агустінові.— Не хвилюйся. Вони проїдуть так само, як ті.
Загін з'явився на узліссі — двадцять вершників колоною по двоє, вдягнені й озброєні так само, як перші четверо, — шаблі в піхвах, автомати у футлярах. І так само, як ті четверо, вони вникли в лісі.
— Tu ves? — мовив Роберт Джордан Агустінові.— Бачиш?
— Їх багато, — сказав Агустін.
— Якби ми вбили тих чотирьох, то нам довелося б мати діло з цими, — тихо промовив Роберт Джордан. Серце його вже заспокоїлося, сорочка на грудях промокла від розталого снігу. Всередині в нього все наче заніміло.
Сонце щедро пригрівало, і сніг танув швидко. Він осідав навколо стовбурів дерев, а за стволом кулемета, перед очима Роберта Джордана, поверхня снігу була волога й дірчаста, бо згори його розтоплювало сонце, а знизу дихала теплом земля.
Роберт Джордан глянув угору, на Прімітіво, й побачив, що той дає йому знак: «нічого», — показуючи схрещені руки долонями донизу.
З-за скелі показалася Ансельмова голова, і Роберт Джордан помахом руки покликав його до себе. Переповзаючи від скелі до скелі, старий дістався до кулемета й ліг коло нього, розпластавшись на землі.
— Багато їх. Багато, — сказав він.
— Мені твої дерева вже не потрібні,— сказав йому Роберт Джордан. — Немає потреби далі садити ліс.
Ансельмо й Агустін усміхнулися.
— Обійшлося й так, а саджати дерева тепер небезпечно, бо ці люди ще вертатимуться назад, і вони, можливо, не такі вже дурні.
Йому хотілося балакати, а в нього це означало, що він тільки-но пережив велику небезпеку. Він завжди міг визначити серйозність пережитої небезпеки з того, чи дуже йому потім кортіло балакати.
— Добре я його замаскував,
