Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей

— Не будеш ти тримати ніяких ніг. Ані кулемета, ані чогось іншого.

Вона знову наздогнала його й засунула руку йому в кишеню.

— Ні,— сказав він. — Краще подбай про свою шлюбну сорочку.

— Поцілуй мене, якщо ти йдеш, — мовила вона.

— Ти безсоромна, — сказав він.

— Так, — сказала вона. — Зовсім.

— Вертайся, — сказав він. — У нас буде багато роботи. Якщо вони прийдуть сюди, по слідах, нам доведеться відбиватися.

— Слухай, — сказала вона. — Ти бачив, що в нього було на грудях?

— Звичайно, бачив.

— То було серце Ісусове.

— Так. Його всі наваррці носять.

— І ти цілився в нього?

— Ні. Нижче. Ну, вертайся вже.

— Слухай, — сказала вона. — Я все бачила.

— Нічого ти не бачила. Просто людина. Просто людина впала з коня. Vete. Вертайся.

— Скажи, що ти кохаєш мене.

— Ні. Не тепер.

— Тепер ти не кохаєш мене?

— Dejamos [83]. Вертайся. Не можна робити все зразу — і кохати, і займатися цим ділом.

— Я хочу тримати ноги кулемета, і, коли він стрілятиме, я кохатиму тебе, — все заразом.

— Ти збожеволіла. Вертайся вже.

— Ні, я не збожеволіла, — мовила вона. — Я кохаю тебе.

— Тоді вертайся.

— Гаразд. Я піду. А якщо ти мене не кохаєш, то я кохаю тебе за нас обох.

Він глянув на неї й усміхнувся, весь час думаючи про своє.

— Коли почуєте стрілянину, — сказав він, — ведіть геть коней. Допоможеш Пілар нести мої рюкзаки. А може, взагалі нічого не буде. Я сподіваюся, що все обійдеться.

— Я йду, — сказала вона. — Подивись, який кінь у Пабло.

Сірий ішов стежкою вгору.

— Так. Ну, йди вже.

— Йду.

Її рука, стиснута в кулак у його кишені, вдарила його в стегно. Він глянув на дівчину й побачив, що вона плаче. Вона висмикнула руку з кишені, міцно обняла Роберта Джордана за шию й поцілувала.

— Іду, — сказала вона. — Me voy. Іду,

Він обернувся й побачив, що вона стоїть на місці, і перші вранішні промені сонця освітлюють її смугляве обличчя й коротке золотаво-руде волосся. Вона піднесла кулак, потім обернулася і, похнюпившись, пішла стежкою вниз.

Прімітіво озирнувся на неї.

— Гарна була б дівчина, якби не стрижена, — сказав він.

— Еге ж, — сказав Роберт Джордан. Він думав у цю мить зовсім про інше.

— А яка вона в ліжку? — спитав Прімітіво.

— Що?

— Яка вона в ліжку?

— Прикуси язика.

— Не треба ображатися, якщо…

— Годі,— сказав Роберт Джордан. Він оглядав місцевість, обираючи позицію.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ

— Наламай мені соснових гілок, — звелів Роберт Джордан Прімітіво, — і мерщій принеси їх сюди. Це невдале місце для кулемета, — сказав він Агустіну.

— Чому?

— Постав його отам, — Роберт Джордан показав пальцем.— А чому — я поясню тобі потім. Отак. Дай-но я допоможу тобі. Отут, — сказав він, присідаючи навпочіпки.

Він обвів поглядом довгу вузьку розпадину, прикидаючи, яка може бути висота скель з одного й з другого боку.

— Треба висунути його трохи наперед, — сказав він, — далі, сюди. Добре. Тут. Поки що вистачить, а там видно буде. Так. Поклади сюди кілька каменів. Ось, візьми оцей. Тепер другий, з того боку. Залиш місце, щоб можна було водити стволом. Цей треба відсунути трохи далі. Ансельмо, сходи до печери по сокиру. Мерщій. Невже ви ніколи не влаштовували справжнього кулеметного гнізда? — запитав він Агустіна.

— Ми завжди ставили його там.

— І Кашкін вам ніколи не казав, що його треба поставити тут?

— Ні. Кулемет нам принесли, коли Кашкіна тут уже не було.

— А той, хто приніс, не знав хіба, як з ним поводитись?

— Ні. Принесли носильники.

— Ну хто ж так робить! — сказав Роберт Джордан. — Виходить, вам дали його просто так, без будь-яких інструкцій?

— Атож, просто як подарунок. Один був для нас, а другий для Ель Сордо. Принесли їх четверо чоловік. Ансельмо ходив з ними як провідник.

— Дивно, як їх не схопили, коли аж учотирьох переходили лінію фронту.

— Мені теж дивно, — сказав Агустін. — Певне, той, хто їх послав, просто сподівався, що вони попадуться. Та Ансельмо провів їх щасливо.

— А ти вмієш стріляти з кулемета?

— Еге ж. Уже пробував. Я вмію. І Пабло вміє. І Прімітіво. Фернандо теж. Ми всі вчилися розбирати й збирати його на столі в печері. Одного разу як розібрали, то потім два дні зібрати не могли. Відтоді вже більше не розбираємо.

— Але він стріляє?

— Так. Але ми не дозволяємо циганові й решті торкатися його.

— Ну, а тепер дивись. Там, де він у вас стояв, з нього не було ніякої користі,— сказав Роберт Джордан. — Дивись. Ці скелі не тільки не захищають вас із флангів, а навпаки — це прикриття для тих, хто на вас нападатиме. Така зброя вимагає рівного поля обстрілу. А крім того, воно ще мусить бути й широким. Зрозумів? Подивись тепер. Вся ця місцевість прострілюється.

— Ясно, — сказав Агустін. — Річ у тім, що нам ніколи не доводилось оборонятися — крім того разу, коли фашисти брали наше місто. А в тому ділі з поїздом maquina була в солдатів.

— Будемо вчитися всі разом, — сказав Роберт Джордан. — Треба тільки знати кілька правил. А де ж циган, адже пост його тут?

— Не знаю.

— Куди ж він подівся?

— Не знаю.

Пабло проїхав ущелиною, повернув і зробив коло на рівній галявині, що стала полем обстрілу кулемета. Потім Роберт Джордан побачив, що він спускається схилом по слідах, що їх кінь залишив, ідучи вгору. Нарешті він звернув ліворуч і зник між деревами.

Сподіваюсь, він не наскочить на кавалерійський роз'їзд, подумав Роберт Джордан. Бо тоді він виведе їх просто до нас.

Прімітіво приніс соснових гілок, і Роберт Джордан почав стромляти їх крізь сніг у незамерзлу землю обабіч кулемета, нахиляючи так, щоб вони прикрили його згори.

— Принеси ще, — сказав він. — Треба замаскувати й обслугу. Виходить не дуже гарно, але цього вистачить, поки Ансельмо принесе сокиру. І ще одне, — сказав він. — Якщо почуєш літак, лягай відразу там, де стоїш, так, щоб на тебе падала тінь від скелі. Я буду тут, біля кулемета.

Сонце підбилося вже високо, повівав легкий вітерець, і серед скель, на осонні, було тепло й приємно. Четверо коней, думав Роберт Джордан. Дві жінки, я, Ансельмо, Прімітіво, Фернандо, Агустін, потім цей другий з братів, як його, в біса, звуть? Це вже восьмеро. Як не рахувати цигана. Отже, дев'ятеро. Плюс Пабло, що поїхав на одному коні; його можна не лічити. Андрес, ось як його звуть, того другого брата. Плюс той другий, Еладіо. Разом десятеро. Виходить, менше ніж по півконя