Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей

Пілар насмішкувато глянула на нього, з гордістю згадуючи свої подорожі.

— Молодець, Inglés. Учися. Правильно. Вчися. Дуже добре. Отож після корабля прийди рано-вранці до matadero [76] коло Пуенте-де Толедо в Мадріді і, коли з Мансанаресу здійметься туман, зупинися на мокрій бруківці й почекай, поки з'являться старі інки, що ходять удосвіта пити кров зарізаної худоби. Вийде така стара з matadeio, кутаючись у хустку, і обличчя в неї буде бліде, очі порожні, а на підборідді і на щоках — кущики старечого волосся, наче кільчики на пророслій квасолі,— не щетина, а біді кільчики на мертвотно-блідій восковій шкірі. Тож ти, Inglés, обійми її, пригорни до себе якнайміцніше і поцілуй у губи, і ти відчуєш, що ще є в цьому запаху.

— Ух, мене аж занудило, — сказав циган. — Про кільчики, — це вже занадто.

— Хочеш слухати далі? — спитала Роберта Джордана Пілар,

— Так, — відповів він. — Коли вже вчитись, то вчитись.

— Мене аж занудило від тих старечих кільчиків, — сказав циган. — І чому це має бути в старих бабів, Пілар? Адже в наших бабів такого ніколи не буває.

— Ще б пак! — насмішкувато сказала Пілар. — У нас усі бабусі замолоду були стрункі,— звичайно, якщо не зважати на роздуте черево, ознаку чоловічих пестощів, що його циганка завжди тягає…

— Не треба казати такого, — мовив Рафаель. — Це непристойно.

— Ти образився? — сказала Пілар. — А чи доводилося тобі колись бачити gitana, яка не збиралася б родити або щойно не обродинилась?

— Тебе, наприклад.

— Облиш, — сказала Пілар. — Немає людини, якої не можна було б образити. Я хотіла тільки сказати, що старість спотворює кожного. І подробиці тут ні до чого. Та якщо Inglés хоче навчитись розпізнавати цей запах, нехай уранці піде до matadero.

— І піду, — сказав Роберт Джордан. — Але я і без поцілунків його відчую. Мене ті старечі кільчики налякали не менше, ніж Рафаеля.

— Ні, ти поцілуй таку стару, Inglés, — сказала Пілар. — Поцілуй задля власної науки, а потім, затримавши в ніздрях той запах, повернися до міста і, як побачиш урну для сміття, де лежать зів'ялі квіти, встроми в неї ніс якнайглибше і вдихни так, щоб їхній запах змішався з тим, який є в твоєму носі.

— Гаразд, вважаймо, я це зробив, — сказав Роберт Джордан. — А які то квіти?

— Хризантеми.

— Добре. Я їх понюхаю, — сказав Роберт Джордан. — А що далі?

— А далі треба ось що, — провадила Пілар. — Щоб день був осінній, з дощем чи туманом, або щоб це було на початку зими. Отакого дня вийди на Кальє-де-Салуд, коли там прибирають у casas de putas [77] і виливають помиї в канави, й тільки-но солодкавий запах розтраченого любовного шалу разом із запахом брудних змилків і недокурків торкнеться твоїх ніздрів, завертай до Ботанічного саду, де ночами ті дівчата, які вже не можуть працювати в будинках, роблять своє діло коло залізної брами парку і коло залізної огорожі, і на тротуарах. Там, у темряві, під залізними гратами огорожі, вони роблять усе те, що від них зажадає чоловік: від найпростішого за десять сентімо і аж до того найбільшого, вартістю аж цілу песету, заради чого ми взагалі живемо на світі. І там, на клумбі із зів'ялими квітами, яких іще не повиривали, щоб посадити нові, на клумбі, де м'якше, ніж на тротуарі, ти знайдеш кинутий мішок, що пахнутиме вогкою землею, зів’ялими квітами і всім тим, що робилося на ньому тієї ночі. Цей мішок матиме в собі все — запах землі, й сухих стеблин, і зогнилих пелюсток, і той запах, що супроводить і смерть, і народження людини. Загорни голову тим мішком і спробуй дихати крізь нього.

— Ні.

— Так, — мовила Пілар. — Загорни голову тим мішком і спробуй дихати крізь нього. Вдихни глибоко, і, якщо всі попередні запахи ще залишилися при тобі, ти відчуєш запах близької смерті, відомий нам, циганам.

— Добре, — сказав Роберт Джордан. — І ти кажеш, що, коли Кашкін був тут, від нього пахло саме так?

— Так.

— Ну що ж, — серйозно сказав Роберт Джордан. — Якщо це правда, то я добре зробив, що застрелив його.

— Ole! — сказав циган.

Решта засміялися.

— Добре! — схвально промовив Прімітіво. — Тепер вона прикусить язика.

— Слухай, Пілар, — сказав Фернандо. — Невже ти хочеш, щоб такий освічений чоловік, як дон Роберто, робив таке паскудство?

— Не хочу, — погодилася Пілар.

— Це ж гидко.

— Так, — погодилася Пілар.

— Невже ти хотіла б, щоб він так принизив себе?

— Ні, не хотіла б, — відповіла Пілар. — Іди лягай спати, добре?

— Але ж, Пілар… — не вгавав Фернандо.

— Цить! — несподівано люто сказала Пілар. — Не клей дурня, і я постараюся теж не патякати по-дурному з людьми, що нічого не розуміють.

— Так, я визнаю, що не розумію… — почав Фернандо.

— Краще нічого не визнавай і не намагайся — зрозуміти, — сказала Пілар. — Сніг іще падає?

Роберт Джордан підійшов до виходу з печери, підняв попону й виглянув надвір. Ніч була ясна, холодна, і сніг більше не падав. Він подивився в далечінь — на білий покров між деревами, а потім угору, на чисте небо. Йому забило дух від свіжого холодного повітря.

Ель Сордо залишить сьогодні сліди на снігу, якщо йому пощастить вкрасти коней, подумав він.

Він опустив попону й повернувся до задимленої печери.

— Надворі вияснилося, — сказав він. — Завірюха вщухла.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ

Вночі він лежав і чекав Марію. Вітру вже не було, й сосни нерухомо стояли в нічній темряві. Їхні стовбури чітко вирізнялися на тлі снігу, що вкрив усе довкола, і Роберт Джордан лежав у спальному мішку, відчуваючи пружність постелі, яку він собі намостив, і ноги його були випростані на всю довжину теплого мішка, а свіже повітря холодило голову й щипало ніздрі, коли він його вдихав. Він лежав на боці, підклавши під голову штани й куртку, в які загорнув сандалі; під боком він відчував холодний метал великого пістолета, якого вийняв із кобури, коли роздягався, і прив'язав шнурком до зап'ястка правої руки. Він відсунув від себе пістолет і глибше заліз у мішок, не зводячи очей з чорної розколини в скелі — входу до печери. Небо було чисте, і світла, що відбивалося від снігу, вистачало, щоб бачити стовбури дерев і виступ скелі в тому місці, де була печера.

Перед тим, як лягти, він узяв сокиру, вийшов із печери, пройшов по свіжому снігу до краю галявини й зрубав молоду ялинку. Потемки він підтяг її до скелі. Там, під кам'яною стіною, він поставив ялинку сторчма і, тримаючи за стовбур одною рукою,