Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей
— А то б я з вами й не морочився, — сказав він якось. — Я вважаю, що ви пишете абсолютно правдиво, а таке трапляється дуже рідко. Тому мені й хочеться, щоб ви зрозуміли деякі речі.
Гаразд. Хай усе це скінчиться, і тоді він напише нову книжку. Але тільки про те, що знає. Правдиво, і про те, що знає. Хоча для того, щоб усе відтворити, мені треба навчитися писати куди краще, подумав він. Все, про що він довідався під час цієї війни, було не таке просте.
РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ
— Що ти робиш? — спитала його Марія.
Вона стояла поряд.
Він повернув голову й усміхнувся до неї.
— Нічого, — сказав він. — Сиджу собі, міркую.
— Про що? Про міст?
— Ні. 3 мостом уже вирішено. Про тебе, про один готель у Мадріді, де живуть кілька моїх знайомих росіян, і про книжку, яку колись напишу.
— В Мадріді багато росіян?
— Ні. Дуже мало.
— А в фашистських газетах пишуть, що їх там сотні тисяч.
— Це брехня. Їх дуже мало.
— Тобі подобаються росіяни? Той, що був тут перед тобою, теж був росіянин.
— А тобі він подобався?
— Так. Я була тоді хвора, але він здавався мені дуже вродливим і дуже сміливим.
— І скаже ж таке — вродливий! — озвалася Пілар. — Ніс плаский, як долоня, а вилиці такі широкі, як овечий зад.
— Він був мій друг і товариш, — сказав Роберт Джордан Марії.— Я його дуже любив.
— Так, — сказала Пілар. — А потім усе ж пристрелив його.
Коли вона промовила це, ті, що сиділи за столом, звели очі від карт, і Пабло теж подивився на Роберта Джордана. Всі мовчали, потім циган Рафаель спитав:
— Це правда, Роберто?
— Так, — відказав Роберт Джордан. Йому було неприємно, що Пілар заговорила про це. Краще було не розповідати цього в Ель Сордо. — Він попросив мене. Був тяжко поранений.
— Que cosa mas rara [72] — мовив циган. — Поки він був із нами, то весь час торочив про такі речі. Я сам хтозна-скільки разів обіцяв йому це зробити. Як дивної — повторив він і похитав головою.
— Бо він сам був якийсь дивний, — сказав Прімітіво. — Не такий, як усі.
— Слухай, — сказав один із братів, Андрес. — От ти сам професор і таке інше. Чи віриш ти, ніби людина може наперед знати, що з нею станеться?
— Ні, в це я не вірю, — сказав Роберт Джордан. Пабло зацікавлено глянув на нього, а Пілар дивилася на нього без ніякого виразу в очах. — У цього російського товариша розладналися нерви, бо він надто багато часу пробув на фронті. Він брав участь у боях під Іруном, а там, самі знаєте, було тяжко. Дуже тяжко. Потім він воював на півночі. А відколи організовано перші групи для операцій у ворожому тилу, він діяв тут, в Естремадурі й Андалусії. Гадаю, він просто дуже стомився, знервувався украй, і йому верзлося казна-що.
_ — О, я певен, що він бачив багато страшних речей, — мовив Фернандо.
— І так само, як ми всі,— сказав Андрес. — Але послухай, Ingles, як ти гадаєш, чи може людина наперед знати, що з нею буде?
— Ні,— сказав Роберт Джордан. — Це все темнота й забобони.
— Ну, кажи далі,— сказала Пілар. — Послухаємо, що думає професор. — Вона промовила це таким тоном, наче зверталася до передчасно розвинутої дитини.
— Я гадаю, що лихі передчуття викликає страх, — сказав Роберт Джордан. — Коли бачиш. щось погане…
— Як-от сьогоднішні літаки, — мовив Прімітіво.
— Або такого гостя, як ти, — стиха сказав Пабло, і Роберт Джордан подивився на нього через стіл, зрозумів, що це не зачіпка, а просто вголос висловлена думка, і повів далі:
— Коли бачиш щось погане, то зі страху починаєш думати про смерть, і тобі здається, що недобра ознака справді щось віщує. Я певен, що тільки цим усе й пояснюється. Я не вірю ані ворожкам, ані віщунам, ані в жодні надприродні явища.
— Але той, із чудним іменням, давно знав свою долю, — сказав циган. — І те, чого він боявся, спіткало його.
— Нічого він не знав, — мовив Роберт Джордан. — Він боявся, що так буде, і це відібрало йому спокій. Ніхто не переконає мене, ніби він знав щось наперед.
— Навіть я? — спитала Пілар і, взявши пригорщу попелу з вогнища, здмухнула її з долоні.— Навіть я не зможу переконати тебе?
— Ні. Навіть ти разом із твоїм циганським чаклунством.
— Це тому, що ти глухий як пень, — сказала Пілар, обернувшись до нього, і тепер, у мерехтінні свічки, риси її широкого обличчя видавалися особливо різкими й грубими. — Я не кажу, що ти дурний. Ти просто глухий. А глухий не чує музики. І радіо він теж не чує. А що він цього не чує, йому дуже легко сказати, ніби цього не існує. Que va Ingles! Я бачила смерть на обличчі цього хлопця з чудним ім'ям так виразно, наче її було випалено там розпеченим залізом.
— Нічого ти не бачила, — заперечив Роберт Джордан. — Це був страх і лихі передчуття. Страх з'явився в нього після всього, що йому довелося зазнати. А лихі передчуття мучили його тому, що він вигадував собі всілякі страхіття.
— Que va, — сказала Пілар. — Я бачила смерть так виразно, наче вона сиділа в нього на плечі. І це ще не все — від нього тхнуло смертю.
— Тхнуло смертю! — передражнив її Роберт Джордан. — Може, не смертю, а страхом? Страх має свій запах.
— De la muerte [73],— повторила Пілар. — Ось послухай. Бланкет, найкращий з усіх peon de brega, працював із Гранеро, і він розповідав мені, що в день смерті Маноло Гранеро вони перед коридою зайшли до церкви, і там від Маноло так сильно тхнуло смертю, що Бланкета аж занудило. А вони ж із Маноло були в готелі, і він бачив, як той купався у ванні і вдягався. І в машині вони сиділи поряд, і ніякого запаху не було. У церкві його теж ніхто не відчув, крім Хуана Луїса де ла Роса. І коли вони всі четверо вишикувалися перед виходом на арену, Марсіал і Чікуело теж нічого не чули. Але Бланкет розповідав мені, що
