Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей

— Невже так справді й написано? — недовірливо спитав Роберт Джордан.

— «Наші уславлені війська просуваються вперед, не втрачаючи ані п’яді території», — переклав Карков по-англійському. — Так написано в комюніке. Я знайду його для вас.

Ще жива була пам'ять про людей, яких ти знав і які полягли в боях під Пособланко; але в «Гейлорді» з цього жартували.

Ось що являв собою нині «Гейлорд». Проте був час, коли «Гейлорда» не існувало, і коли вже так склалося, що ті, хто вцілів після перших днів війни, створили саме отакий «Гейлорд», то Роберт Джордан радів із цього і радів, що може там бувати. Те, що ти відчував у Сьєррі, і в Карабанчелі, і в Усері, тепер далеке минуле, думав він. А кому вдається зберегти той перший цнотливий запал, із яким починають свою роботу молоді лікарі, молоді священики й молоді солдати? Хіба священикам, бо інакше їм би довелося кинути все. Ну, а як тоді Карков?

Йому ніколи не набридало думати про Каркова. Коли вони востаннє зустрілися в «Гейлорді», Карков дуже цікаво розповідав про одного англійського економіста, який довго жив у Іспанії. Роберт Джордан протягом багатьох років читав статті цього чоловіка і завжди ставився до нього з повагою, не знаючи про нього нічого. Те, що цей чоловік написав про Іспанію, йому не дуже подобалося. Воно було надто просте, й ясне, і надто схематичне, і деякі статистичні дані були явно, хоча й ненавмисно, підтасовані. Але він вирішив, що, коли добре знаєш країну, пбі рідко подобається те, що про не! пишуть у газетах і журналах і шанував того чоловіка за його добрі наміри.

 А потім нарешті він побачив його. Це було надвечір, під час наступу в Карабанчелі. Вони сиділи під стіною арени, з обох вулиць лунали постріли, і всі нервувалися, чекаючи початку атаки, їм пообіцяли танк, але він не прийшов, і Монтеро сидів, підперши голову рукою, й весь час бідкався:

— А танка немає. А танка немає.

День був холодний, вітер гнав вулицею жовту куряву, а Монтеро був поранений у ліве плече, і в нього німіла рука.

— Нам не можна без танка, — казав він. — Доведеться чекати на танк, а чекати ми не можемо. — Від болю голос його звучав роздратовано.

Роберт Джордан пішов подивитися, чи не зупинився танк за великим будинком на завороті трамвайної колії, як гадав Монтеро. Там він і стояв. Але це був не танк. В той час іспанці називали танком усе, що завгодно. Це був старий панцирник. Добувшись до цього місця за рогом великого будинку, водій не схотів їхати далі, до арени. Він стояв позаду своєї машини, поклавши на металеву обшивку схрещені руки й уткнувши в них голову в м'якому шкіряному шоломі. Коли Роберт Джордан обізвався до нього, він тільки похитав головою, не відриваючи її від рук. Потім відвернувся, не глянувши на Роберта Джордана.

— Я не мав наказу їхати туди, — похмуро сказав він.

Роберт Джордан вийняв із кобури пістолет і, приставивши його до шкіряної куртки водія, сказав:

— То ось маєш наказ.

Водій знову похитав головою в товстому шкіряному шоломі, як у футболіста, й сказав:

— Кулемет без патронів.

— У нас там є патрони, — сказав йому Роберт Джордан. — Сідай і їдьмо. Стрічки там зарядимо. Гайда.

— Нема кому стріляти з кулемета, — сказав водій.

— А де він? Де кулеметник?

— Убитий, — сказав водій. — Там, усередині.

— То витягни його, — мовив Роберт Джордан. — Витягни його звідти.

— Я не хочу торкатися його, — сказав водій. — А він лежить між кулеметом і кермом, і я не можу сісти за кермо.

— Ходімо, — сказав Роберт Джордан. — Ми зараз удвох його витягнемо.

Влазячи до машини, він ударився об щось головою, і з невеликої ранки над бровою на обличчя потекла кров. Мертвий кулеметник був дуже важкий і вже встиг задубіти так, що розігнути його було неможливо, і Робертові Джордану довелося бити кулаком по його голові, щоб витягти з-поміж сидіння й керма, де вона застряла. Нарешті йому вдалося підштовхнути її коліном знизу, і вона вивільнилася, і, обхопивши тіло впоперек, він потяг його до дверцят.

— Допоможи мені,— сказав він водієві.

— Я не хочу торкатися його, — сказав водій, і Роберт Джордан побачив, що він плаче. Сльози котилися по його чорному від пороху обличчю, і з носа теж текло.

Ставши коло дверцят, Роберт Джордан витяг мертвого кулеметника з машини, і той упав на тротуар майже коло самих трамвайних рейок, скоцюрблений, зігнутий. Там він і лежав, притиснувшись восково-сірою щокою до тротуару, підігнувши під себе руки, як у машині.

— Сідай, хай тобі чорт! — сказав Роберт Джордан, махнувши пістолетом. — Ну, мерщій!

І в ту мить він побачив того чоловіка, який вийшов із-за рогу. Він був у довгому пальті, без капелюха, сивий, обличчя вилицювате, а очі сиділи глибоко і близько одне до одного. В руці він тримав пачку «Честерфілда» і, вийнявши одну сигарету, простяг її Робертові Джордану, який, наставивши пістолет, підштовхував водія до машини.

— Хвилинку, товаришу, — сказав він Робертові Джордану по-іспанському. — Чи не можете ви дещо пояснити мені з приводу цього бою?

Роберт Джордан узяв сигарету й сховав її в нагрудній кишені своєї синьої робочої блузи. Він упізнав цього товариша з фотографії. Це був той самий англійський економіст.

— Іди ти знаєш куди, — сказав він йому по-англійському, а потім по-іспанському водієві панцирника: — Вперед. До арени. Ясно?

Він грюкнув важкими дверцятами, й машина рушила довгим похилим спуском, і кулі застукотіли по обшивці, як камінці по залізному казану. Потім, коли по них відкрили вогонь з кулемета, це був наче частий стукіт молотка.

Вони заїхали за арену й загальмували під її стіною, де коло кас висіли ще торішні жовтневі афіші й стояли розкриті ящики з патронами й чекали люди з гвинтівками в руках і гранатами за поясом і в кишенях, і Монтеро сказав:

— Добре. Ось і танк прийшов. Тепер ми можемо атакувати.

Того вечора, коли останні будинки на горбі були вже здобуті, Роберт Джордан лежав, зручно примостившись за цегляним муром коло пробитої в цеглі дірки-бійниці, і дивився на чудове поле обстрілу, що простяглося між ними й пасмом горбів, до яких відступили фашисти, і майже з насолодою думав про те, як добре захищає їхній лівий фланг пагорб із зруйнованою віллою на вершині. Він лежав на купі соломи в мокрій від поту одежі і обсихав, загорнувшись у ковдру, щоб не застудитися. Лежачи, він раптом згадав про економіста й засміявся, а