Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей

— Що ти робив, Ingles? — спитав через стіл Пабло. Очі його знову потьмяніли.

Роберт Джордан уважно подивився на нього. Тільки далі від цього колеса, сказав він собі. Не сідай на це колесо. Здається, воно знов закрутилося.

— Розробляв план нападу на міст, — ввічливо сказав він.

— Ну і як, виходить? — спитав Пабло.

— Дуже добре, — сказав Роберт Джордан. — Усе виходить дуже добре.

— А я розробляв план відступу, — сказав Пабло, і Роберт Джордан подивився в його п'яні свинячі очиці, а потім на миску з вином. Миска була майже порожня.

Тримайся чимдалі від колеса, сказав він собі. Пабло знову п'є. Так. Але на колесо ти все-таки не лізь. Кажуть, Грант майже ніколи не бував тверезий під час Громадянської війни. Певно, так і було. Мабуть, Гранта це порівняння розлютило б, якби він побачив Пабло. А крім того, Грант ще й курив сигари. Ну що ж, треба буде роздобути десь сигару для Пабло. Саме цього й бракує його обличчю: наполовину зжованої сигари. Де б тут дістати сигару для Пабло?

— Ну, і як у тебе виходить? — запитав він чемно.

— Дуже добре, — сказав Пабло й кивнув головою солідно й розважливо. — Muy bien.

— Що-небудь придумав? — спитав Агустін, відриваючись від карт.

— Так, — сказав Пабло. — Багато дечого.

— Звідки ж воно все береться? З тієї миски? — спитав Агустін.

— Може, і звідти, — відповів Пабло. — Хтозна. Маріє, наточи вина в миску, будь ласка.

— В тому бурдюку, певне, сила чудових думок, — сказав Агустін, повертаючись до карт. — Чом би тобі не влізти й не пошукати їх там?

— Ні,— незворушно відповів Пабло. — Я шукаю їх у мисці.

Він теж не лізе на колесо, подумав Роберт Джордан. Видно, воно крутиться само собою. І на ньому, напевне, не можна довго кататися. Це небезпечна розвага. Колесо смерті. Добре, що ми з нього злізли. Через нього мені вже кілька разів у голові наморочилося. Але п'яниці й справді підлі чи жорстокі люди катаються на такому колесі, поки не здохнуть. Спочатку воно несе тебе вгору, і розмах у нього щоразу інший, та потім однаково повертає тебе додолу. Ну, і нехай крутиться, подумав він. Я на нього більше не полізу. Ні, генерале Грант, з мене досить, я вже, пане генерале, покрутився.

Пілар вмостилася коло вогню, поставивши стільця так, щоб можна було заглядати в карти двох гравців, що сиділи спинами до неї. Вона стежила за грою.

Найдивніше тут — це перехід від смертельного напруження до спокійного домашнього життя, думав Роберт Джордан. Це найдужче впадає в око, коли те колесо несе тебе вниз. Але я вже зліз із нього, подумав він. І більше ніхто мене на нього не затягне.

Ще два дні тому я навіть гадки не мав, що є на світі Пілар, чи Пабло, чи ще хтось із цих людей, думав він. Та й про Марію я навіть не мріяв. І світ, що й казати, був тоді куди простіший. Я дістав від Гольца наказ, що був цілком ясний і здавався цілком здійсненним, хоча й передбачав подолання певних труднощів і міг призвести до певних наслідків. Я гадав, що, знищивши міст, я або повернуся на фронт, або не повернуся, а якщо повернуся, то попрошу, щоб мені дозволили провести кілька днів У Мадріді. В цій війні відпусток не дають нікому, але я певен, що на два-три дні в Мадрід мене відпустили б.

В Мадріді я купив би деякі книжки, найняв би номер у готелі «Флоріда» і викупався б у теплій ванні, думав він. А потім послав би Луїса — портьє — по пляшку абсенту, — можливо, йому вдалося б роздобути її в «Мантекеріас Леонесас» чи десь-інде в районі «Гран-Віа» — а після ванни ліг би в ліжко, почитав і випив трохи абсенту, а потім подзвонив би до «Гейлорда» й запитав, чи можна зайти туди пообідати.

Обідати в «Гран-Віа» йому не хотілося, бо, правду кажучи, готують там поганенько і як туди не прийдеш рано, то взагалі нічого не одержиш. До того ж там завжди повно знайомих журналістів, а він зовсім не мав охоти весь час зважувати, що можна казати, а чого — не можна. Йому хотілося випити абсенту, а потім, коли потягне на розмову, піти до «Гейлорда», де смачно готують і є справжнє пиво, і пообідати з Карковим і довідатися, що нового на фронтах.

Коли він уперше потрапив до мадрідського готелю «Гейлорд», де жили росіяни, йому там не сподобалось — обстановка здалася надто розкішною, їжа надто доброю як на обложене місто, а розмови — надто вільними як на воєнний час. Але я дуже швидко звик, подумав він. Не так уже й погано мати змогу смачно пообідати, коли повертаєшся з такого-от діла. А в тих розмовах, які спершу здалися йому надто вільними, було, як з'ясувалося згодом, дуже багато правди. Я матиму що розповісти в «Гейлорді», коли скінчу це діло, подумав він. Так, коли скінчу це діло.

Чи можна прийти до «Гейлорда» з Марією? Ні. Не можна. Але можна залишити її в номері, і вона викупається в теплій ванні, і, коли ти повернешся з «Гейлорда», вона чекатиме тебе. Атож, саме так, а потім, коли ти розповіси про неї Каркову, можна буде й привести її, бо всі дуже зацікавляться і схочуть її побачити.

А можна було б і не ходити до «Гейлорда». Можна пообідати в «Гран-Віа» й повернутися назад, до «Флоріди». Але ти неодмінно підеш до «Гейлорда», бо тобі схочеться знову смачно поїсти й побути в комфорті й розкоші після всього цього. А потім ти повернешся до «Флоріди», і там тебе чекатиме Марія. Певна річ, вона там буде разом із ним, коли все скінчиться. Коли все це скінчиться. Так, коли все це скінчиться. Якщо все тут мине добре, то він таки заслужить собі право на обід у «Гейлорді».

Там, у «Гейлорді», можна було зустріти уславлених іспанських командирів, які на самому початку війни вийшли з гущі народної й узялися за зброю, не маючи ніякої військової підготовки, — і виявилося, що багато хто з них розмовляє по-російському. Це було перше велике розчарування, що його він зазнав кілька місяців тому, і воно навело його на гіркі роздуми. Та коли він зрозумів, як це сталося, то дійшов висновку, що, власне, нічого негожого в цьому немає. Це справді були робітники й селяни. Вони брали участь у повстанні 1934 року і після поразки змушені були тікати з