Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей

Тепер він згадав, як Карков розповідав про нього в «Гей-лорді».

— Отже, ви зустріли його там, — сказав тоді Карков. — Я того дня не міг пробратися далі ніж до Пуенте-де-Толедо. А він, виходить, добувся аж до фронту. Але це, здається, був останній його подвиг. Наступного дня він виїхав із Мадріда. Найсміливіше він поводився в Толедо. В Толедо він діяв просто як герой. Він брав участь у плануванні штурму Алькасара. Побачили б ви його в Толедо. На мою думку, ми завершили облогу значною мірою завдяки його зусиллям та порадам. До речі, то був найбезглуздіший етап війни. То була просто вершина безглуздя. Але скажіть мені, що думають про нього в Америці?

— В Америці,— сказав Роберт Джордан, — вважають, що він тісно зв'язаний з Москвою.

— Пусте, — сказав Карков. — Але в нього чудове обличчя, і це його обличчя разом із гарними манерами завжди забезпечує йому успіх. А от із моїм обличчям нічого не доб'єшся. Те, що мені пощастило досягти в житті, я досяг усупереч своєму обличчю, яке не викликає в людей ні симпатії, ні довіри. А в цього Мітчелла не обличчя, а скарб. Справжнє обличчя змовника. Кожен, хто читав книжки про змовників, одразу переймається довірою до нього. І манери в нього теж чисто змовницькі. Досить вам побачити, як він заходить до кімнати, і ви вже знаєте, що перед вами найсправжнісінький змовник. Будь-хто з ваших багатих співвітчизників, що керується, як йому здається, великодушним бажанням допомогти Радянському Союзові чи прагне застрахувати себе чимсь на випадок успіху партії, зразу зрозуміє з обличчя й поведінки цього чоловіка, що він не може бути ніким іншим, а тільки довіреним агентом Комінтерну.

— Отже, з Москвою він не має ніяких зв'язків?

— Ніяких. Слухайте, товаришу Джордане. Чи знаєте ви, що Дурні бувають двох гатунків?

— Прості дурні й заплішені?

— Ні. Я кажу про ті два гатунки дурнів, які трапляються у нас в Росії.— Карков усміхнувся й почав: — Перший — це зимовий дурень. Зимовий дурень підходить до дверей вашого будинку й гучно стукає. Ви відчиняєте й бачите абсолютно незнайому вам людину. Її вигляд вражає вас. Це дебелий паруб'яга в чоботях, у кожусі й хутряній шапці і весь обсипаний снігом. Спершу він тупає ногами й струшує сніг із чобіт. Потім скидає кожух, стріпує його й натрушує ще більше снігу. Тоді знімає шапку і оббиває її об двері. І з шапки теж сиплеться сніг. Потім він ще раз притупує ногами й пхається до кімнати. Ви дивитеся на нього й бачите, що перед вами дурень. Це дурень зимовий. А літній дурень ходить по вулиці, вимахує руками й крутить головою, і кожен за двісті кроків зразу бачить, що він дурень. Це літній дурень. Цей економіст — дурень зимовий.

— Але чому йому тут довіряють? — спитав Роберт Джордан.

— Завдяки обличчю, — сказав Карков. — Завдяки його чудовій gueule de conspirateur [70]. Та ще хитрому трюкові: він завжди вдає, ніби щойно з'явився звідкись, де до нього ставляться з великою пошаною й довірою. Щоправда, — Карков посміхнувся, — щоб цей трюк не перестав діяти, йому доводиться весь час переїздити з місця на місце. Знаєте, іспанці — дивний народ, — вів далі Карков. — В тутешнього уряду дуже багато грошей. Дуже багато золота. Друзям вони нічого не дають. Ви — друг. Чудово. Отже, ви зробите все задарма і вам не треба платити. Але людям, що репрезентують впливову фірму чи країну, яка не ставиться до вас по-дружньому і яку треба схилити на свій бік, — з такими людьми вони дуже щедрі. Це вельми цікавий факт, якщо уважніше до нього придивитися.

— Мені це не подобається. Адже, зрештою, ці гроші належать іспанським робітникам.

— І не треба, щоб це вам подобалось. Треба тільки, щоб ви розуміли, — сказав Карков. — При кожній нашій зустрічі я навчаю вас чогось нового, і так поступово ви здобудете всі потрібні знання. Це дуже цікаво для викладача — вчитися самому.

— Навряд чи я викладатиму, коли повернуся. Мене, мабуть, виженуть як червоного.

— Ну що ж, тоді приїздіть до Радянського Союзу і будете продовжувати свою освіту там. Можливо, це було б для вас найкраще.

— Але мій фах — іспанська мова.

— Є багато країн, де розмовляють по-іспанському, — сказав Карков. — Не в кожній так важко зробити щось, як в Іспанії. А крім того, не забувайте, що ви вже майже дев'ять місяців не викладаєте. За дев'ять місяців можна здобути новий фах. Чи багато ви читали з питань діалектики?

— Тільки «Підручник марксизму», виданий Емілем Бернсом. Більше нічого.

Якщо вя прочитали його до кінця, то це не так мало. Там із півтори тисячі сторінок, і над кожною треба попосидіти. Але є ще інші книжки, які вам слід прочитати.

—Тепер ніколи читати.

— Я знаю, — сказав Карков. — Я маю на увазі — при нагоді.

Є книжки, прочитавши які, ви зрозумієте багато чого з того, що відбувається тут. А те, що відбувається тут тепер, ляже в основу майбутньої книжки — дуже потрібної книжки, що пояснить багато речей, про які треба знати. Можливо, цю книжку напишу я. Сподіваюсь, що саме я її напишу.

— Не знаю, хто міг би написати її краще за вас.

— Ви мене перехвалюєте, — сказав Карков. — Я журналіст. Але, як усі журналісти, я мрію творити справжню літературу. Тепер я збираю матеріал для нарису про Кальво Сотело. Це був запеклий фашист, справжній іспанський фашист. Франко і решта— зовсім не те. Я вивчаю статті й промови Сотело. Він був дуже розумний чоловік, і те, що його вбили, — дуже розумно.

— А я гадав, що ви проти політичних убивств.

— Ми проти індивідуального терору, — всміхнувся Карков. — Певна річ, ми проти діяльності злочинних терористичних і контрреволюційних організацій. Ненависть і презирство викликає в нас дворушництво таких, як Зінов'єв, Каменев, Риков та їхні поплічники. Ми зневажаємо й ненавидимо цих людей. — Він знов усміхнувся. — Але все-таки можна вважати, що метод політичних убивств застосовується досить широко.

— Ви хочете сказати…

— Я нічого не хочу сказати. Але, звичайно, ми страчуємо й знищуємо виродків, покидьків суспільства. Їх ми ліквідуємо. Але не вбиваємо. Розумієте різницю?

— Розумію, — сказав Роберт Джордан.

— І якщо я інколи жартую, — а ви розумієте, як небезпечно жартувати навіть жартома, — тож якщо я інколи