Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей

— А я тепер ставлюся до цього спокійно, — мовив Роберт Джордан. — Я теж не люблю, але ставлюся до цього спокійно.

— Знаю, — сказав Карков. — Мені про це казали.

— Хіба це так важливо? — сказав Роберт Джордан. — Я хотів просто бути щирим.

— На жаль, — сказав Карков, — це одна з умов, що дозволяв вважати надійною людину, якій за інших обставин довелося б чекати набагато довше, щоб потрапити до цієї категорії.

— А хіба мені обов'язково треба бути надійним?

— Ваша робота така, що ви мусите бути абсолютно надійним. Треба мені колись побалакати з вами, щоб побачити, що діється у вашому мозку. Шкода, що ми ніколи не розмовляємо серйозно.

— Я свій мозок запечатав аж до переможного закінчення війни, — сказав Роберт Джордан.

— Тоді боюся, що вам доведеться обходитись без нього ще довгий час. Але пам'ятайте, що мозок коли-не-коли все-таки треба тренувати.

— Я читаю «Мундо обреро», — сказав на це Роберт Джордан, а Карков відповів:

— Гаразд. Чудово. Я розумію й жарти. Але в «Мундо обреро» бувають і дуже розумні речі. Найрозумніші з усіх, що їх пишуть про цю війну.

— Атож, — мовив Роберт Джордан. — Згоден. Та все ж не можна побачити повної картини війни, читаючи тільки партійну газету.

— Ви все одно не побачите цієї картини, — сказав Карков, — навіть якщо будете читати двадцять газет, а якщо й побачите, мені не зовсім ясно, що це вам дасть. Я майже весь час бачу ту картину і тільки те й роблю, що намагаюся забути про неї.

— Гадаєте, справи такі кепські?

— Тепер уже трохи кращі. Поволі ми позбавляємося найгіршого. Але погані ще дуже багато. Наше завдання полягає тепер у тому, щоб створити могутню армію, і деякі елементи, ті, що йдуть за Модесто, за Ель Кампесіно, Лістером і Дюраном, цілком надійні. Більше, ніж надійні — чудові. Ви самі це побачите. Потім є ще бригади, хоч їхня роль змінилася. Але армія, що складається і з добрих, і з поганих людей, не може виграти війни. Всі бійці армії повинні досягти певного рівня політичного розвитку, і кожен повинен розуміти, за що б'ється і яке це має значення. Кожен мусить вірити в боротьбу, до якої він стає, і підкорятися дисципліні. Ми створюємо могутню регулярну армію, не маючи часу на те, щоб запровадити дисципліну, необхідну такій армії у бойових умовах. Ми називаємо таку армію народною, але їй бракує головних переваг справді народної армії і водночас їй бракує залізної дисципліни, без якої не може існувати регулярна армія. Ви побачите це самі. Все це дуже небезпечно.

— У вас сьогодні не дуже гарний настрій.

— Так, — сказав Карков. — Я щойно повернувся з Валенсії, де бачився з багатьма людьми. З Валенсії ніхто не повертається в гарному настрої. Коли ви в Мадріді, на душі у вас спокійно й ясно, і вам здається, що війна може закінчитися тільки перемогою. А Валенсія — то інша річ. Там ще орудують оті боягузи, повтікали з Мадріда. А на тих, хто залишився в Мадріді, они дивляться зневажливо. Тепер на думці в них одне: будь-що набити воєнний комісаріат. А Барселона! Побачили б ви, що діється в Барселоні!

— А що?

— Справжнісінька оперетка. Спочатку це був рай для всіляких психів і революціонерів-романтиків. Тепер це рай для опереткових героїв. Таких, що люблять вбиратися в пишні мундири, хизуватися, і парадувати, й носити червоно-чорні шарфи. Тих,що люблять усе, пов'язане з війною, і не люблять тільки воювати. Від Валенсії з душі верне, а від Барселони сміх бере.

— А якої ви думки про путч ПОУМ? [71]

— Ет, це зовсім несерйозно. Безглузда витівка психів і шаленців, а по суті, просто інфантилізм. Було там кілька чесних людей, яких збили з пантелику. Була одна розумна голова й трохи фашистських грошей. Дуже мало. Бідний ПОУМ. Дурні вони все-таки.

— А багато людей загинуло під час цього путчу?

— Менше, ніж потім розстріляли чи ще розстріляють. ПОУМ. Це все так само несерйозно, як сама назва. Назвали б уже СВИНКА чи КІР. А втім, ні. Кір куди небезпечніший. Він може дати ускладнення на очі й вуха. До речі, знаєте, вони збиралися вбити мене, вбити Вальтера, Модесто і Прієто. Бачите, яка плутанина в них у голові? Адже всі ми абсолютно різні люди. Бідний ПОУМ. Вони так нікого й не вбили. Ні на фронті, ні в тилу. Хіба тільки кількох чоловік у Барселоні.

— А ви були там?

— Так. Я послав звідти телеграму з описом цієї мерзенної організації троцькі стських убивців та їхніх підлих фашистських махінацій, не вартих навіть презирства, але, між нами кажучи, все це несерйозно, весь цей ПОУМ. Єдиною фігурою серед них. був Нін. Ми були схопили його, та він вислизнув із наших рук.

— Де він тепер?

— У Парижі. Ми кажемо, що в Парижі. Взагалі він був непоганий хлопець, але в політиці припускався фатальних помилок.

— Але чи правда те, що вони були зв'язані з фашистами!

— А хто з ними не зв'язаний?

— Ми не зв'язані.

— Хтозна. Сподіваюсь, що ні. Адже ви часто буваєте в їхньому талу. — Він усміхнувся. — А от брат одного з секретарів Республіканського посольства в Парижі на тому тижні їздив до Сен-Жан-де-Люса й зустрічався там із людьми з Бургоса.

— Мені більше подобається на фронті,— сказав Роберт Джордан. — Чим ближче до фронту, тим люди кращі.

— А в фашистському тилу вам не подобається?

— Дуже подобається. У нас там є чудові люди.

— Так, а фашисти, певне, мають чудових людей у нашому тилу. Ми їх ловимо й розстрілюємо, а вони ловлять і розстрілюють наших. Коли ви на їхній території, думайте завжди про те, скількох людей вони засилають до нас.

— Я думаю про це.

— Ну, гаразд, — мовив Карков. — Сьогодні вам, мабуть, треба ще багато про що подумати, а тому допивайте своє пиво й біжіть у своїх справах, а я піду нагору, навідаю декого. Декого в номерах нагорі. Приходьте до мене ще.

Так, думав тепер Роберт Джордан. У «Гейлорді» можна багато чого навчитися. Карков читав його першу й єдину книжку. Книжка не мала успіху. В ній було тільки двісті сторінок, і Роберт Джордан не був певен, чи прочитали її хоча б дві тисячі чоловік. Він виклав у ній усе, що довідався про Іспанію за десять років подорожування по ній пішки,