Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей

— Я тебе теж кохаю, і я твоя дружина.

— Там уже всі поснули?

— Ні,—мовила вона. — Але я більше не могла витримати. Та й, зрештою, яке це має значення?

— Ніякого, — сказав він, відчуваючи її всім своїм тілом, тоненьку, довгу, чудесно теплу. — Тепер ніщо не має значення.

— Поклади мені руку на голову, — сказала вона, — а я спробую поцілувати тебе. Так добре? — спитала вона.

— Дуже, — сказав він. — Скинь свою шлюбну сорочку.

— Треба скинути?

— Так, якщо тільки тобі не холодно.

— Que va, холодно! Я вся наче у вогні.

— Я теж. А потім тобі не буде холодно?

— Ні. Потім ми будемо, як лісове звірятко, одне звірятко, так близько одне до одного, що й не розрізнити, де ти, а де я. Ти відчуваєш? Моє серце — це твоє серце.

— Так, — сказав він. — Не розрізнити.

— Ну, бачиш. Я — це ти, і ти — це я, кожен із нас — ми обоє. І я кохаю тебе, ох, як кохаю тебе! Адже правда — ми з тобою одне ціле? Ти відчуваєш?

— Так, — сказав він. — Відчуваю.

— А тепер відчуваєш? В тебе немає свого серця. Воно — моє.

— І своїх ніг немає, і рук немає, і тіла немає.

— Але ми все ж різні,— мовила вона. — А я хочу, щоб ми були зовсім однакові.

— Невже справді хочеш?

— Так. Хочу. Хочу. І я хотіла тобі сказати про це.

— Ні, ти не можеш хотіти цього насправді.

— Може, й ні,— тихо сказала вона, торкаючись губами його плеча. — Але мені хотілося так сказати. Коли вже ми з тобою різні, то я рада, що ти Роберто, а я Марія. Але якщо тобі захочеться помінятись, я радо поміняюся. Я буду тобою, бо я кохаю тебе.

— Я не хочу мінятися. Краще бути як одне ціле, і щоб кожен залишався тим, чим є.

— І ми зараз будемо як одне ціле і ніколи більше не розлучимося. — Потім вона сказала: — Я буду тобою, коли тебе не буде тут. Як я кохаю тебе, і як мені хочеться дбати про тебе!

— Маріє!

— Що?

— Маріє!

— Що?

— Маріє!

— Ох, так. Прошу тебе!

— Тобі холодно?

— Ні. Натягни мішок на плечі.

— Маріє!

— Я не можу говорити.

— О Маріє, Маріє, Маріє!

Згодом, міцно пригорнувшись до нього в довгому теплому мішку, куди не проникав нічний холод, вона лежала мовчки, припавши головою до його щоки, а потім спитала:

— А тобі?

— Como lu [79]— відповів він.

— Так, — сказала вона. — Але вдень було інакше.

— Так.

— А мені так краще. Можна і не вмирати.

— Ojaja no, — сказав він. — Та, мабуть, можна.

— Я не про те.

— Авжеж. Я знаю, про що ти думаєш. Ми думаємо про одне те саме.

— То навіщо ж ти заговорив не про те, про що я думала?

— Ми, чоловіки, думаємо на свій лад.

— Тоді я рада, що ми з тобою різні.

— Я теж радий, — мовив він. — Але я розумію, про яке вмивання ти згадала. Це я просто так сказав, як чоловік, за звичкою. А відчуваю я те саме, що й ти.

— Хоч би що ти робив, хоч би що казав, це так і має бути.

— Я люблю тебе, і я люблю твоє ім'я, Маріє.

— Воно звичайне.

— Ні,— сказав він. — Воно не звичайне.

— А тепер спати, — мовила вона. — Я засну відразу.

— Спати, — сказав він, відчуваючи поряд себе довге тіло, відчуваючи, як воно зігріває його своїм теплом, заспокоює, в якийсь чудодійний спосіб розвіює його самотність самим лише доторком стегон, плечей і ніг, разом із ним відганяє смерть, і він сказав:

— Спи спокійно, довгоногий зайчику.

Вона сказала:

— Я вже сплю.

— Я теж зараз засну, — сказав він. — Спи спокійно, кохана.

Потім він заснув і уві сні був щасливий.

Але серед ночі він прокинувся й міцно пригорнув її до себе, неначе вона була все його життя і неначе її відбирали в нього. Він обіймав її, відчуваючи, що все життя — в ній, і це справді було так. Але вона спала міцно й солодко і не прокинулася. Тоді він ліг на бік, натяг їй на голову край мішка й поцілував її в шию, а потім підтягнув за шнур пістолет і поклав його поряд, щоб він був під рукою. І так він лежав і думав у нічній темряві.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

На світанку повіяв теплий вітер, і Роберт Джордан почув, як сніг, танучи на деревах, важко опадає. Був весняний ранок. Глибоко вдихнувши повітря, він зрозумів, що хуртовина була лиш примхою природи в горах і що під полудень сніг зникне. Потім він почув тупіт кінських копит; обліплені мокрим снігом, вони глухо гупали. Він почув також, як клапає об сідло футляр карабіна й рипить шкіра.

— Маріє,— шепнув він і поторсав дівчину за плече. — Сховайся в мішок.

Однією рукою він застебнув комір сорочки, а другою схопив пістолет, відвівши великим пальцем запобіжник. Підстрижена голова дівчини хутко зникла в мішку, й ту ж мить він побачив вершника, що виїхав з-за дерев. Він зіщулився в мішку і, тримаючи обіруч пістолет, прицілився в людину, що наближалася до них. Він ніколи досі не бачив цієї людини.

Вершник був уже майже навпроти нього. Він їхав на великому сірому коні, і на ньому був сукняний плащ, схожий на пончо, берет кольору хакі й важкі чорні чоботи. З футляра, притороченого до правого боку сідла, стирчав приклад і довгастий магазин короткої автоматичної гвинтівки. Обличчя у вершника було молоде, різко окреслене; за мить він побачив Роберта Джордана.

Він потягся рукою до футляра, і, коли він низько пригнувся в сідлі, намагаючись висмикнути з футляра зброю, Роберт Джордан побачив червону емблему на лівому боці зеленкуватого плаща.

Прицілившись йому в середину грудей, під ту емблему, Роберт Джордан натиснув на гачок.

Постріл прогуркотів у тиші засніженого лісу.

Кінь сахнувся, наче стиснутий острогами, а вершник, ще шарпаючи за футляр, осунувся з сідла, і права нога його застряла в стремені. Кінь помчав поміж деревами, тягнучи його за собою долілиць, а Роберт Джордан підвівся з пістолетом у руці.

Великий сірий кінь мчав галопом між соснами. На снігу залишалася широка борозна, там, де він тяг вершника, а вздовж неї, з одного боку, довгий червоний слід. З печери вибігали люди. Роберт Джордан нахилився, вийняв із мішка штани, розгорнув їх і натяг на себе.

— Вдягнися, — сказав він Марії.

Він почув гуркіт літака, що летів