Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей

Бозна, чим усе це скінчиться сьогодні для Ель Сордо, якщо його вистежать по слідах на снігу. І треба ж було, щоб сніг так несподівано перестав падати. Але якщо він швидко розтане, то все, може, якось уладнається. Тільки не для Сордо. Сордо, боюся, вже нічого не поможе: надто пізно.

Якщо тільки нинішній день мине спокійно і нам не доведеться битися, то завтра ми якось дамо собі раду — навіть тими силами, які маємо. Я певен, що впораємося. Може, не дуже добоє не так добре, як треба було б, не так, як хотілося б усе зробити; але, вдаривши всі разом, впораємося. Аби тільки не довелося битися сьогодні. Бо якщо доведеться — то кепські наші справи.

А тим часом треба сидіти тут, бо кращого місця, мабуть, не знайти. Якщо ми кудись підемо зараз, то тільки залишимо зайві сліди. Місце тут, зрештою, гарне, а в крайньому разі, звідси є три дороги до відступу. А як настане ніч, то в темряві можна буде з будь-якого місця в цих горах дістатися до мосту, щоб уранці знищити його. Не знаю, чому це так тривожило мене раніше. Нічого важкого тут немає. От тільки б вчасно прилетіли наші літаки. Тільки це. Завтра на дорозі аж закуриться…

Ну, а нинішній день буде або дуже цікавий, або дуже нудний. Дякувати богові, що ми вивели звідси кавалерійського коня. Навіть якщо патруль натрапить тепер на його слід, солдати навряд чи доберуть, куди цей слід веде. Вирішать, певне, що вершник завернув назад, і поїдуть по сліду Пабло. Цікаво, куди подалася ця свиня. Мабуть, заплутає сліди, як старий лось, що повертається з узлісся в хащі, проїде трохи під гору, а потім, коли сніг розтане, зробить коло й повернеться сюди долом. Як він побачив того коня, його наче підмінили. Можливо, він і втече звідси разом із ним. Ну, гаразд, хай сам про себе дбає. Для нього це звична річ. А покластися на нього я все ж не можу.

Мабуть, краще таки використати це каміння й добре замаскувати ним кулемет, аніж влаштовувати тут справжню вогневу точку. Бо почнеш копати — і не отямишся, як тебе застукає кавалерія чи налетять літаки. Тут і з такої позиції можна тримати їх стільки, скільки треба, а я все одно не можу тут довго залишатись. Я повинен буду вибратися звідси із своєю вибухівкою, і Ансельмо теж зі мною піде. А хто ж залишиться тут, щоб прикривати наш відхід до мосту, якщо розпочнеться бій?

Він саме оглядав місцевість, що лежала перед ним, і раптом побачив цигана, що виходив ліворуч із-за скелі. Він ішов вільною, хиткою ходою, карабін був у нього за плечима, його смугляве обличчя розпливалося в усмішці, а в руках він ніс двох убитих зайців. Він тримав їх за ноги, й голови їхні теліпалися.

— Hola, Роберто! — весело крикнув він.

Роберт Джордан приклав палець до уст, і циган злякано змовк на півслові. Ховаючись між скелями, він прослизнув до того місця, — де Роберт Джордан сидів навпочіпки коло замаскованого гілками кулемета. Він теж присів навпочіпки й поклав зайців на сніг. Роберт Джордан глянув на нього.

— Ти, hijo de la gran puta [84],— сказав він тихо. — Де тебе носило, туди-розтуди?

— Я йшов за ними по сліду, — сказав циган. — І таки встрелив обох. Вони парувалися на снігу.

— А твій пост?

— Та я ж ненадовго відлучився, — прошепотів циган. — А хіба сталося щось?

— Сюди наближається кавалерійський загін.

— Redios! [85] — сказав циган. — Ти сам його бачив?

— Один кавалерист і досі в таборі,— сказав Роберт Джордан. — Приїхав на сніданок.

— Мені здалося, ніби я почув постріл, — сказав циган. — А нехай йому! Де ж він проїхав?

— Тут. Через твій пост.

— Ay, mi madxel [86] — вигукнув циган. — Бідна моя голівонька!

— Якби ти не був циган, я б розстріляв тебе.

— Ні, Роберто. Не кажи такого. Я дуже шкодую. Це все через оцих клятих зайців. На світанку я почув, як самець тупцює на снігу. Ти навіть не уявляєш, що вони там виробляли. Я відразу кинувся на той гармидер, але вони втекли. Ну, тоді я пішов по сліду і там, високо, заскочив їх і вбив. Ось помацай, які вони ситі, і це в таку добу. Уявляєш, що нам Пілар зготує з них! Мені дуже шкода, Роберто, не менш, ніж тобі. А того кавалериста вбили?

— Так.

— Хто, ти?

— Я.

— Que  tio! [87] — сказав циган, видимо підлещуючись. — Ти просто дивовижний хлопець!

— Матері твоїй… — сказав Роберт Джордан. І мимоволі всміхнувся. — Віднеси цих своїх зайців до табору, а нам принеси чогось поснідати.

Він простяг руку й помацав зайців, що лежали на снігу, довгі, важкі, пухнасті, з довгими ногами й вухами, з розплющеними круглими темними очима.

— І справді ситі,— сказав він.

— Ситі! — підхопив циган. — Та в кожного на ребрах ціле барильце сала. Таких зайців я навіть уві сні не бачив.

— Ну, йди вже, — мовив Роберт Джордан. — Швидше повертайся зі сніданком і принеси мені документи того requete [88] Пілар дасть їх тобі.

— Ти не гніваєшся на мене, Роберто?

— Не гніваєшся! Я обурений. Як ти міг покинути пост? А що, би приїхав цілий кавалерійський загін?

— Rediös, — сказав циган. — Щира правда.

— Послухай. Щоб ти більше ніколи не смів залишати свій пост. Ніколи. Такі слова, як розстріл, я на вітер не кидаю.

Ясно, більше не буду. І потім іще знаєш що? Такої нагоди, де із цими двома зайцями, вже ніколи більше не буде. Таке буває тільки раз у житті.

— Anda! [89] — сказав Роберт Джордан. — І скоріше повертайся.

Циган підхопив зайців і зник між скелями, а Роберт Джордан знову обвів поглядом пласку галявину і схил гори за нею. Дві ворони покружляли вгорі, а потім сіли на сосну. До них підлетіла третя, і Роберт Джордан, стежачи за ними, подумав: це будуть мої вартові. Поки вони сидітимуть спокійно, це означатиме, що ніхто з того боку не наближається.

Циган, подумав він. Ну яка з нього користь? Ані політичної свідомості, ані дисципліни, і на нього ні в чому не можна покластися. Але він потрібен мені на завтра. Завтра він стане мені в пригоді. Дивно якось бачити цигана на