У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону - Марсель Пруст

вона і тепер, позбавивши його втіхи побути з нею годину — втіхи дуже великої, але не для неї, а для нього. А проте то була дрібничка, і зовсім не тому скорбота, яка не сходила з її личка, вразила його. Вона тепер більше, ніж будь-коли, скидалася на жіночі лики творця «Весни». Вона мала ту саму, що й вони, розбиту й страдницьку міну, міну тих, хто знемагає під надсильним тягарем якогось горя, просто даючи погратися немовляті Icyсові Гранатом або дивлячись, як Мойсей наливає воду до кам'яного жолобу. Він уже помічав колись на її обличчі жаль-тугу, але забув коли. І нараз пригадав: це було, коли Одетта брехала пані Вердюрен другого дня після обіду, на який вона не прийшла нібито тому, що нездужала, а насправді тому, що зосталася зі Сванном. Звісно, якби вона була навіть жінкою найправдивішою, навряд чи вона відчувала б гризоту через таку невинну брехню. Але Одетті раз у раз доводилося допускатися не такої-то вже й невинної брехні, щоб її не вивели на чисту воду, очорнивши в очах знайомих. Ось чому, коли вона плела смаленого дуба, перестрашена, свідома, що вона надто слабко озброєна, щоб відборонитися, непевна успіху, то їй хотілося плакати, плакати з утоми, як плачуть іноді невиспані діти. Крім того, вона знала, що її брехня неабияк ображає людину, якій вона бреше, і що як вона збреше невдало, то попаде в залежність від неї. І вигляд у неї був скрушний і покірний. Коли ж вона вдавалася до світської брехні з дріб'язку, асоціація з давніми враженнями та спогадами була така сильна, що вона й тоді відчувала перевтому, жаль і каяття.

Яку ж гнітючу олжу плела вона тепер Сваннові, дивлячись на коханця таким страдницьким поглядом і мовлячи таким жалібненьким голосочком, який наче уривався від надмірних зусиль і благав пощади? Він мав таке враження, що Одетта намагається потаїти від нього не лише обставини сьогоднішньої події, але щось куди істотніше, щось, чого ще не було, але що от-от станеться і проллє світло на все. У цей момент пролунав дзвінок. Одетта мовити не перестала, але це була вже не мова, а ячання: її скруха щодо того, що вони не зійшлися зі Сванном удень, що вона йому не відчинила, переросла у зойк розпачу.

Грюкнули надвірні двері, почувся туркіт екіпажу, комусь, мабуть, сказано, що Одетти нема вдома, і він поїхав собі, той, з ким Сваннові зустрічатися не слід. Тоді, побачивши, що самим своїм приходом у незвичну годину він догори ногами поперевертав стільки всього, про що довести до його відома Одетта уникала, Сванн тяжко зажурився, геть занепав духом. Але ж він кохав Одетту, всі його помисли були з нею, і тому замість пожаліти себе, він пожалів її, прошепотівши: «Бідолашка!» Коли він прощався з нею, вона взяла зі столу кілька листів і попросила кинути у поштову скриньку. Він узяв і, повернувшись додому, помітив, що забув про її доручення. Він вирушив на пошту, дістав з кишені листи, але, перш ніж опустити, глянув на адреси. Всі листи були до постачальників, за винятком одного, листа до Форшвіля. Він тримав його в руці. Він казав собі: «Якщо я його прочитаю, то дізнаюся, як вона називає його, як вона з ним говорить, чи є справді щось між ними. Може, так буде навіть краще для Одетти: перебігти листа — єдиний спосіб позбутися підозри, певно, необгрунтованої і принаймні прикрої для Одетти, а як листа буде кинуто до скриньки, то підозра так і залишиться з ним».

Він забрав з собою цього листа. Розкрити конверта він не наважився, а запалив свічку і підніс його до вогню. Спершу йому не вдалося розібрати нічого, але конверт був тонкий і, притискаючи його до цупкого аркуша поштового паперу, що лежав усередині, він прочитав кілька останніх слів. То була вельми холодна завершальна формула. Якби не він вчитувався в листа, зверненого до Форшвіля, а Форшвіль у листа, адресованого Сваннові, то Форшвілю здалися б ці самі слова куди ніжнішими! Сванн спершу притримав листа, що човгався в конверті, бо він був меншого розміру, потім став підсовувати палюхом один по одному його рядки під ту частину конверту, де не було підкладки, інакше бодай щось розібрати було годі.

І все ж прочитанню цей лист майже не піддавався. Але Сванн залишався спокійним, головне, він зрозумів: там ішлося про дрібниці, а коханням там і не пахло. Одетта писала щось про свого дядька. Сванн ясно розібрав початок рядка:

«Я мусила…» — але не розумів, що саме вона мусила зробити, і раптом одне слово, яке він не міг досі розшифрувати, постало чітко і освітило сенс цілої фрази: «Я мусила впустити, до мене завітав мій дядько». Впустити! Отже, Форшвіль був у неї, коли Сванн дзвонив, і вона випровадила його, — то туркіт його екіпажу чув був Сванн.

Тоді він прочитав усього листа, наприкінці вона перепрошувала за своє безцеремонне ставлення до Форшвіля і писала, що він забув у неї цигарки, — буквально те саме, що писала Сваннові після одного з перших його візитів. Проте у листі до Сванна вона додавала: «Чому не забули ви свого серця? Я б вам його не вернула нізащо». У листі до Форшвіля не було нічого подібного: жодного натяку на те, що в них інтрижка. По щирості сказати, Форшвіля пошито в дурні ще більше, аніж його, бо Одетта писала Форшвілю, щоб переконати його, що до неї завітав дядько. Отже на Сванна вона зважала більше і ради нього випровадила іншого. А проте, якби між Одеттою і Форшвілем нічого не було, то чому ж вона не впустила його зразу, чому вона написала: «Я мусила впустити, до мене завітав мій дядько»? Якби нічого вартого догани вона не робила, то як Форшвіль міг подумати, що їй не можна когось упускати? Зажурений, розгублений і все ж щасливий, Сванн крутив у руках цей конверт, який Одетта без вагань вручила йому, — так вірила вона у Сваннову делікатність, — і через прозору шибку якого разом з таємницею випадку, вже нібито йому недоступною, перед ним, буцімто в освітленій шпарині, нараз відкрився краєчок Одеттиного життя. І тут його ревнощі зраділи, ніби жива істота, незалежна, егоїстична, зажеруща, хоча б за поживу для них був сам Сванн. Нині вона мала поживу, і Сванн міг щодня непокоїтися тим, хто одвідує Одетту близько п'ятої години, і з'ясовувати, де саме о цій порі Форшвіль. Кохання Сванна до Одетти зберігало, як