У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону - Марсель Пруст
Збираючись уже стукати в віконницю, він відчув сором на думку, що Одетта довідається про його підозри, про його повернення, про його стояння під вікном на вулиці. Вона часто казала йому, які їй осоружні ревнивці, коханці-підглядачі. Він чинить украй негарно, Одетта тепер зненавидить його, тоді як у цю хвилину, поки він не постукав, вона, може, навіть зраджуючи, кохає його. Адже не раз уже чиєсь щастя занапастив отакий нетерпець вдовольнити негайно свою жагу. Проте бажання дошукатися істини взяло гору — в цьому, як думав Сванн, найшляхетніший порятунок. Він переконував себе, що за цим змережаним світловими пасмугами вікном — як за тисненою золотом палітуркою коштовного рукопису, до чиїх художніх скарбів не може залишатися байдужим навіть учений дослідник, — за рамою вікна перед ним відкриється справжній стан речей, а за те, щоб знати його, він ладен був накласти головою. То була доведена у нього до сласноти жадоба пізнати істину в цьому єдиному сувої, зникомому й коштовному, прозірчастому, такому теплому й чудовому. До того ж перевага, яку, на його думку, він мав перед ними, — а відчувати таку перевагу йому було дуже важливо, — полягала не так у самому знанні, як у змозі показати їм, що йому відоме все. Він став навшпиньки. Постукав. Його не почули, він стукнув ще раз, дужче, гомін змовк. Чоловічий голос (натужуючи слух, Сванн силкувався розпізнати, у кого ж воно з Одеттиних знайомих такий голос) запитав:
— Хто там?
Сванн так і не впізнав цього голосу. Він постукав ще раз. Хтось відчинив вікно, потім віконниці. Давати задки було вже пізно, а що зараз Одетта мала збагнути все, він, щоб не здаватися надто нещасним, надто ревнивим і цікавим, гукнув недбало й весело:
— Не. хвилюйтеся, я проходив мимо, побачив світло і захотів дізнатися, чи вам не краще.
Він звів очі. Перед ним у вікні стояло двоє старих, один з них тримав лампу, і тоді він побачив кімнату, кімнату зовсім незнайому. Звикнувши, коли він приходив до Одетти пізно, пізнавати її вікно з того, що тільки одне з однакових вікон світилося, він помилився і постукав до сусіднього вікна в домі поруч. Він одійшов, перепросившись, од вікна і повернувся до себе, врадуваний тим, що утамування цікавосте не підважили їхнього кохання і що, вдаючи щодо Одетти байдужість, він своїми ревнощами не показав їй, що кохає її без міри, а саме такий доказ раз і назавжди звільняє коханця, який дістає його, від повинности кохати однаково сильно.
Про свою знегоду Одетті Сванн не сказав нічого, і сам перестав про неї думати. Але часами думка його мимоволі натикалася на спогад про цей випадок, дошкуляла йому, вганялася глибше, і Сванн відчував гострий біль у серці. Біль цей був ніби фізичний, бо Сваннові думки були безсилі полегшити його, але якби тільки фізичний! Адже фізичний біль незалежний од думки, думка може зосередитися на ньому, ствердити, що він зменшився, що він на мить ущух! Але цей біль думка відновлювала тим, що нагадувала про нього. Хотіти не думати про нього — означало все ще думати про нього, все ще від нього страждати. І коли за розмовою з приятелями він про свій біль забував, нараз чиєсь випадкове слово змушувало його мінитися на виду — так спотворюється обличчя у пораненого, коли чиясь незграбна рука необережно торкається до враженого місця. Покидаючи Одетту, він був щасливий, спокійний, згадував її усмішки, лукаві, коли вона говорила про того чи того їхнього знайомого, і ніжні, коли вона озивалася до нього, згадував, яка важка була в неї голова, коли вона, відмовляючись тримати її, схиляла, майже мимоволі впускала її на його уста, як це робила вперше в кареті, згадував млосні погляди, які вона, мерзлякувато припадаючи до його плеча головою, кидала на нього, коли він її обіймав.
Але одразу ж ревнощі, ніби то була тінь його кохання, творили йому двійника нового усміху, яким Одетта обдарувала його ще сьогодні ввечері, але який нині сміявся зі Сванна і повнився коханням до іншого, двійника нахилу її голови, впущеної на інші уста, і всіх знаків ніжносте, яку Одетта виявляла тепер не до нього, а до іншого. І всі солодкі спогади, які він ніс із собою від неї в серці, були ніби шкіцами, начерками (подібними до тих, які нам пропонує декоратор), і за ними Сванн намагався уявити, який любовний вогонь і яку млість викликали у неї інші. І зрештою він уже шкодував про кожне заласся, звідане з нею. Шкодував, що мав необачність їй показати, які розкішні всі ті пестощі, вигадувані ним для неї, шкодував про ті зваби, які він у ній відкривав, — шкодував, бо знав, що трохи згодом це стане новим знаряддям його тортур.
Тортури ці робилися ще лютішими, коли Сванн згадував побіжний погляд, який він кілька днів тому вперше перехопив в Одетти. Це було по обіді у Вердюренів. Чи то Форшвіль, відчувши, що його шуряк Саньєтт попався в неласку до Вердюренів, надумав гострити на ньому свою дотепність і підлататися його коштом, чи то його вивела з рівноваги незграбність, якої Саньєтт допустився щодо нього, але якої, до речі, інші не помітили, не зрозуміли, що то був ніби камінь у його город, тим паче, що каменя за пазухою Саньєтт і не держав, чи то Форшвіль шукав в останній час нагоди викинути за поріг того, хто забагато знав про нього і хто був настільки делікатним, що Форшвїля іноді аж пересмикувало від самої його приявности, про що той здогадувався, — хай би там як, а Форшвіль відповів на невдалу Саньєттову репліку вкрай брутально і заходився паплюжити його, а перелякана страдницька міна і благання жертви до гарячого ще й приском сипнули, і зрештою безталанний Саньєтт, спитавши у пані Вердюрен, чи не краще йому піти, і не діставши відповіді, пішов геть, щось мурмочучи, зі слізьми на очах. Одетта всю цю сцену споглядала мовчки, та коли двері за Саньєттом грюкнули, Одетта, так би мовити, прибрала на хвилину звичний вираз зі свого личка, щоб при цій нагоді в ницості не поступитися
