У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону - Марсель Пруст
Він бачив піаніста, ладного грати «Місячну сонату», і кривляння пані Вердюрен, чиї нерви нібито не витримують бетховенської музики. «Ідіотка, облудниця! — вигукнув Сванн. — І це опудало уявляє, ніби вона кохається в Мистецтві!» Спершу вона зручно прикине хвалебне слівце на адресу Форшвіля, як вона нерідко прикидала їх Сваннові, а відтак скаже Одетті: «Посуньтеся трошки, поряд з вами сяде пан де Форшвіль». «Потемки! Бандурша, звідниця!» Тепер він називав «звідницею» і музику, бо під музику добре мовчати, мріяти разом, зазирати одне одному в вічі, братися за руки. Сванн вважав цілком справедливим суворе ставлення до мистецтва з боку Платона, Босюе та старосвітського французького виховання. Коротше, життя, яке вели у Вердюренів і яке він так часто взивав «справжнім життям», здавалося йому нині жахливим, а їхня «купка» — збіговиськом покидьків суспільства. «Та це ж найнижчий щабель соціальної драбини, останнє коло дантового пекла, — торочив він собі. — Немає ніякого сумніву, що ці натхненні вірші написано про Вердюренів! А власне, людей старосвітських, хоч як їх паплюжать, з цією шушваллю не поставиш на одну дошку, і в тому, що вони не хочуть з нею водитися, каляти об неї руки, видно глибоку мудрість. Яка провиддивість у цьому Noli me tangere[16] Сен-Жерменського передмістя!» Він давно вже покинув алеї Булонського лісу і підходив до свого дому, але пароксизм душевної гризоти і штучний запал, який він розпалював у собі фальшивими інтонаціями і вдаваною дзвінкістю голосу, ще не минулися в нього, і він знай ораторствував у нічній тиші: «Світські люди не позбавлені хиб, і я їх знаю ліпше, ніж будь-хто інший, але є такі речі, яких вони зроду собі не дозволять. Та вишукана жінка, з якою я був знайомий, далека від ідеалу, а проте це жінка делікатна, статечна, і саме ця статечність ні за яких умов не штовхне її на віроломство, між нею і такою мегерою, як Вердюрен, ціле провалля. Вердюрен! Саме ім'я чого варте!
Ох, можна сказати, що тут уже нічого не додаси і не віднімеш, вони вершок досконалости у своєму роді! Дякувати Богові, давно пора перестати знатися з цією мерзотою, з цією покиддю».
Але так само як тих чеснот, які ще годину тому він приписував Вердюренам, навіть якби ті посідали їх направду, хоча й не сприяли і не давали підмоги його любові, було б не досить, щоб викликати у Сванна розчулення перед їхньою щиросердістю (воно, те розчулення, навіть попри вплив інших осіб, могло йти до нього лише від Одетти), так і самою їхньою порочністю, хоч би якою глибокою вона була в його очах, він не обурювався б так і не обізвав би Вердюренів «мерзотою», якби Вердюрени не запросили Одетту поїхати з Форшвілем, але без нього. І безперечно, голос Сваннів був передбачливіший за нього самого, оскільки цей голос волів вимовити слова, сповнені огиди до їхнього гуртка і радощів, що з ним уже порвано, якимось неприродно піднесеним тоном, так нібито Сванн добирав їх не стільки, щоб виявити, що в нього на умі, скільки щоб окошити свою злість. І справді, лютуючи аж підскакуючи, він думав, мабуть, зовсім про інше, бо, повернувшись додому і ледве причинивши двері, він нараз ляснув себе по лобі й знову вибіг на вулицю, гукнувши цього разу своїм звичайним голосом: «Здається, я придумав, як дістати запрошення на завтрашній обід у Шату!» Проте вигадка Сваннова була, мабуть, нікудишня, бо його так і не запросили. Доктор Коттар, який їздив у провінцію до важкохворого і не бачив Вердюренів кілька днів, не був у Шату і другого дня спитав, сідаючи з ними до обіднього столу:
— Невже ми не побачимо сьогодні Сванна? Ось хто, так би мовити, друг дому…
— Е ні, даруйте! — вигукнула пані Вердюрен. — Хай милує нас Бог від такого люду: він зануда, дурень і нечеса!
При цих словах лице Коттара відбило подив і смирення, немовби він почув оце істину, яка суперечила всьому, в що він досі вірив, але істину безперечну в своїй очевидності. Уткнувшись з переляканим і збудженим виглядом у тарілку, він протягнув: «А-а-а-а-а!», задкуючи з додержанням цілковитого порядку аж до денця самого себе, причому він узяв усі ноти, які тільки міг узяти — від найвищої до найнижчої. Відтоді у Вердюренів мови про Сванна більше не було.
Ось так салон, який колись звів Сванна з Одеттою, став перешкодою для їхніх побачень. Одетта більше не говорила йому, як на світанку їхнього кохання: «Принаймні побачимося взавтра ввечері, у Вердюренів вечеря», а десь так: «Взавтра ввечері ми не побачимося, у Вердюренів вечеря». Вердюрени запрошували її з собою до Комічної опери на «Одну ніч Клеопатри», і Сванн читав в очах Одетти побоювання, як би він не здумав відраювати її, — побоювання, яке ще недавно так його розчулювало, аж він не міг стриматися, щоб не поцілувати її зайвий раз, а нині обурило. «Ні, я не серджуся на Одетту за те, що вона лізе гребтися в цій гноярці, яка називається музикою, — міркував він. — Мені лише прикро, не за себе, звичайно, а за неї, прикро, що, сходячись щоденно зі мною півроку з гаком, вона сама не додумалася, що Віктора Массе слухати вуха в'януть. А головне, як до неї так і не дійшло, що жінка, бодай трошки вразлива, іноді повинна зректися втіхи, якщо її просять про це! Відповідь «Я не піду!» їй мав би підказати здоровий глузд, оскільки від цієї відповіді залежала б остаточна думка про її душевні прикмети». І переконавши себе, що він домагається, аби вона
