У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону - Марсель Пруст

Отож не в її силах перешкодити йому, якщо він побажає вирушити до П'єрфефона! А поїхати туди йому саме так кортіло, і він поїхав би неодмінно, навіть якби не був знайомий з Одеттою. Реставраційні роботи Вйоле-ле-Дюка цікавили Сванна уже віддавна. Та й погода була така гожа, що до комп'енського лісу надило його нездоланно.

Страшенно прикро, що вона заборонила йому показуватися там, куди його манить якраз сьогодні! Сьогодні! Якщо ж він поїде туди, попри цю заборону, то зможе зустрітися з нею таки сьогодні! Та коли Одетта побачить у П'єрфефоні когось, хто їй байдужий, вона радісно вигукне: «Як? І ви тут?» і запросить його до готелю, де вона зупинилася з Вердюренами, коли ж побачить Сванна, то розгнівається, подумає, що її вистежують, він їй стане осоружний, може, вона навіть з досади одвернеться від нього. «Значить, мені вже невільно подорожувати!» — заявить вона йому, коли вони повернуться, а насправді це саме він позбавлений права подорожувати!

Нараз Сваннові сяйнуло, що він може вибратися до Комп'єна і до П'єрфефона нібито не задля побачення з Одеттою, він наб'ється до свого друга, маркіза де Форестеля, в якого маєток у тій стороні. Сванн сказав маркізові про свій намір одвідати його, але, чим викликане це бажання, утаїв, — маркіз нетямився з захвату, адже вперше за п'ятнадцять років Сванн нарешті врадував його, зголосившись одвідати його замок, проте гість попередив маркіза, що він у нього не зупиниться, Сванн тільки дає обіцянку, що вони ці кілька днів разом ходитимуть на прогулянки та екскурсії. Сванн уже уявляв собі, як вони розважатимуться з паном де Форестелем. Навіть ще не зустрівши Одетти, навіть як йому не поталанить її зустріти, яким щастям буде для нього ступити на цю землю, на якій, не відаючи до пуття, де саме вона, він скрізь може сподіватися на трепетну радість її з'яви: на дитинці замку, чудового, бо він вирішив одвідати його задля неї; на будь-якій вулиці міста, яке здавалося тепер йому романтичним, на кожній лісовій дорозі, рожевій у глибокому й ніжному освітленні заходу сонця, в численних і розмаїтих сховках, де водночас притулиться з усією примарною повсюдністю своїх надій його щасливе, кочове і плодюче серце. «Головне, — скаже він панові де Форестелю, — не напоротися на Одетту та на Вердюренів. Мені стало відомо, що саме сьогодні вони мають бути у П'єрфефоні. Мені набридли по саму зав'язку зустрічі з ними в Парижі, якщо й тут з ними не розминутися, то чи треба покидати місто?» А його другові й невгадно, чому, приїхавши сюди, він двадцять разів перекроїть плани, зазирне в ресторани всіх комп'єнських готелів, але так і не зважиться присісти десь за столик, хоча в жодному з них Вердюренів нема й сліду, і чому він ніби розшукує тих, від кого сам, за його ж таки словами, тікає, та й утік би, якби на них спав, здибавши «кланчик», він одразу ж показав би їм спину, радий тому, що бачив Одетту і що Одетта бачила його, а надто радів би тому, що не зацікавився Одеттою і що Одетта це зауважила. Та ні, Одетта миттю здогадається, що лише ради неї він махнув сюди. І коли пан де Форестель заходив по нього, він казав: «На жаль, я не можу сьогодні їхати до П'єрфефона, саме там Одетта». А проте Сваннові було любо усвідомлювати, що як йому, єдиному смертному, заборонялося їхати сьогодні до П'єрфефона, він Одетті не байдужий, виходить, він її обранець, і те, що він один позбавлений змога користуватися правом свободи пересування, це одна з форм рабства його, їхнього роману, який такий йому дорогий. їй-бо, краще не ризикувати сваркою з нею, краще потерпіти, почекати Одеттиного повернення. Цілі дні він сидів над мапою комп'єнського лісу, як над мапою Країни Ніжности, розкладав фотокартки П'єрфонського замку. Того дня, коли Одетта, як він підрахував, мала повернутися, він знову розгортав довідник, гадав, яким же потягом вона приїде, і дивився, які потяги ще залишаються в її розпорядженні, якщо вона спізниться на той. Він не відлучався з дому, боючись, як би телеграма не прийшла без нього, і не лягав, сподіваючись, що як Одетта повернеться останнім потягом, то може одвідати його вночі сюрпризом. О, чувся від брами дзвінок, йому здавалося, що їй надто довго не відчиняють, і він то кидався будити придверника, то підбігав до вікна, щоб гукнути Одетту, якби це була вона, бо хоча він десять разів спускався вниз і сам розпоряджався, люди могли сказати їй, що його нема вдома. Але це дзвонив, як з'ясувалося, служник. Сванн наслухав безперервний рух повозів, раніше їхнього туркоту він не помічав. Кожен з цих екіпажів Сванн чув ще здалеку; ось екіпаж під'їжджає, минає його, не зупиняючись, котячись повз його вікна, і везе з собою далі вістку, призначену не для Сванна. Він чекав цілу ніч, чекав зовсім даремно, бо Вердюрени вернулися раніше, ніж гадали, і Одетта була в Парижі уже від полудня»; попередити Сванна їй навіть не спало на думку; не знаючи, як убити час, вона провела вечір сама в театрі, рано прийшла додому і спала собі любісінько.

Про Сванна Одетта навіть не думала. І такі хвилини, коли вона забувала про його існування, йшли Одетті більше на пожиток, прихиляли її дужче до Сванна, аніж усе її кокетство. Через це Сванн жив у постійному болісному збудженні, яке уже довело свою силу над ним і під впливом якого залишало його кохання, коли він не застав Одетти у Вердюренів і потім цілий вечір шукав її по всьому Парижі. І він не мав — як мав я їх у Комбре за свого дитинства — щасливих днів, коли забуваються ожилі вечорами страждання. Дні Сванн проводив без Одетти й іноді казав собі, що дозволяти такій гарненькій жінці ходити самій по Парижу так само легковажно, як залишати скарбничку з коштовностями посеред вулиці. Тоді він ненавидів усіх перехожих без розбору, кожен із них злодюга і грабіжник. Але їхній узагальнений, розпливчастий образ тікав од його уяви і не давав поживи для його ревнощів. Він стомлював Сваннову думку, і Сванн проводив рукою по очах, гукаючи: «Боже поможи», подібно до тих, хто, змучений своїми безплідними спробами