У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону - Марсель Пруст
Але такою вона ніколи не бувала довго, через кілька днів її іскряві й облудні очі втрачали свій блиск і свою підступність, образ зненавидженої Одетти, яка казала Форшвілеві: «Чи ба, як він казиться!» — починав бліднути, затирався. Його поступово випирав, зринаючи у м'якому сяйві лик другої Одетти, яка усміхалася й Форшвілеві, але вся ніжність цієї усмішки призначалася Сваннові, коли вона мовила: «Тільки на хвилинку, він не дуже терпить, коли при ньому сидять гості, йому хочеться побути зі мною самому. Адже ви його не знаєте так, як я!» — цією усмішкою вона дякувала Сваннові за вияви делікатности, так високо цінованої нею, за якусь пораду, якої вона просила за важких для неї обставин, коли вона розраховувала тільки на Сванна.
І тоді Сванн запитував у цієї, другої Одетти, як міг він написати їй такого образливого листа, на якого досі вона, звісно, не вважала його здатним і який скине його з того високого постаменту, на який вона його поставила за його доброту і порядність. Він уже не буде їй таким дорогим, бо саме за ці прикмети, яких вона не бачила ані в пана де Форшвіля, ані в інших чоловіків, вона його любила. За ці його прикмети Одетта так часто була мила з ним, і хоча це її ставлення до нього він, дошкулений ревнощами, вважав за ніщо, бо це ставлення не було виразом бажання і доводило радше прихильність, ніж любов, одначе він знову починав дорожити ним, у міру того як розвіювалися самі собою і його підозри, нерідко відігнані читанням мистецтвознавчих книжок чи розмовою з приятелем, і його жага робилася не така вимоглива.
Нині, коли Одетта, після цього переміщення, природно поверталася знов до того місця, з якого Сваннові ревнощі вибили її ненадовго, і він міг бачити її під тим кутом зору, під яким вона малювалася йому прегарною, він уявляв її сповненою ніжности, покірною і такою вродливою, що несамохіть випинав губи, ніби вона була тут і він міг поцілувати її, і він відчував стільки вдячности до неї за цей чарівний і любий погляд, буцімто вона і справді так на нього дивилася, а не лише в його уяві, яка надавала її личкові саме цього виразу, відгукуючись на його любовний пал.
Як же він, мабуть, змордував її! Звісно, дутися на неї він мав за що, але цих підстав було б замало, якби він не кохав її так палко. Ще вчора він дихав лихим духом на інших жінок, а сьогодні охоче зробив би їм послугу, не відчуваючи проти них ніякого роздратування, бо розлюбив їх. Якщо йому судилося так само збайдужіти до Одетти, то він збагне, що тільки ревнощі змушували його знаходити щось жорстоке, непрощенне в цьому її прагненні, власне, такому природному, що свідчило, щоправда, про якусь дитинність, але крило в собі і якусь делікатність: їй хотілося, скориставшись нагодою, віддячитися подружжю Вердюренів за їхню щедрість, а крім того, їй подобалося розігрувати з себе господиню дому.
Він уже дивився на Одетту з іншого погляду, не з погляду свого кохання і своїх ревнощів, він силкувався стати безстороннім, силкувався оцінити вчинки Одетти з різних боків, він судив про неї так, ніби він її не кохає, ніби вона важить для нього не більше ніж інші жінки, ніби Одетта не живе без нього іншим життям і не кує нишком проти нього якесь лихо.
Навіщо припускати, що вона там заживатиме з Форшвілем чи іншими незвичайних розкошів, яких вона не зазнавала з ним і які лише його ревнощі вигадали від початку до кінця? В Байрейті чи в Парижі, де завгодно, якби Форшвіль став думати про Сванна, він думав би про нього так само, як Сванн думав про Форшвіля, і зрозумів би, що в Одеттиному житті Сванн посідає неабияке місце і що коли вони зійдуться у неї вдома, йому доведеться відчалити. Якщо Одетта і Форшвіль візьмуть гору і все-таки вирушать туди, то в цьому б провинився Сванн зі своїми спробами перешкодити їхній подорожі, спробами, зрештою даремними, а ось якщо він схвалить її намір, намір не такий уже й безрозумний, то у неї виникне враження, що це він її послав, вона мала б таке почуття, ніби вона поїхала за його порадою і сприянням, і за втіху приймати у себе гостей, які стільки разів гостили її, вона буде вдячна Сваннові.
І якщо — замість розбити глека з Одеттою і навіть не побачитися з нею на прощання, — він пошле їй гроші, заохотить її поїхати і якщо його заходами поїздка буде для неї приємна, то вона примчить до нього радісна, вдячна, і він знову їй зрадіє, тоді як цієї радости спілкуватися з нею він був позбавлений майже цілий тиждень, радости, якої йому ніщо не могло заступити. Бо коли він уявляв її без огиди, коли він знов помічав прихильність у її усмішці, коли ревнощі не загострювали його кохання жадобою вирвати Одетту з обіймів інших, його кохання знову переростало насамперед у раювання тих відчуттів, які в ньому будила Одетта, в раювання милуватися на неї як на видовище, вивчати, мов якийсь феномен, світання її поглядів, зародження її усмішки, інтонацію її голосу. І ця незрівнянна втіха мало-помалу створила в ньому потребу в Одетті, яку тільки вона одна здатна була втамувати своєю присутністю або своїми листами, потребу, майже таку саму марну, майже таку саму художню, таку ненормальну, як іншу потребу, характерну для цього нового періоду Сваннового життя, коли яловість, убогість попередніх літ змінилася неймовірною напругою духовного життя, причому несподіване це збагачення його внутрішнього життя було так само йому незбагненне, як незбагненно для людини кволого здоров'я, чому вона раптом міцніє, повніє і подає надії на цілковите одужання: потребу, яка теж розвинулася у ньому поза світом зовнішнім, — потребу слухати й розуміти музику.
Отож через хімізм своєї хвороби, добувши з кохання ревнощі, Сванн знову заходився виробляти ніжність, виробляти жалощі дордетти. Вона знову робилася чарівною й доброю Одеттою. Йому дошкуляла гризота за те, що бував брутальний з нею.
