У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону - Марсель Пруст

XV сторіччя, щоб якнайглибше заглянути в душу «Весни», гожої Ванни чи боттічеллієвої Венери; Сванн поринав у німотне її споглядання, у замрію, і чув її вигук: «Яка у тебе сумна міна!» Недавно від переконання, що Одетта добра істота, що таких, як вона, не гурт, він перейшов до погляду, що вона звичайнісінька утриманка, але іноді, навпаки, від Одетти де Кресі, особи, може, занадто знаної гулякам, бабіям, він повертався думкою до її личка з таким іноді славним виразом, до її спочутливої душі. Він казав собі: «Ну й хай, що всі ніцційці знали, хто така Одетта де Кресі! Такі репутації, навіть якщо вони істинні, ґрунтуються на судженнях інших людей». Він вважав, що ця легенда — хай навіть суща — з Одеттою розминається; що не дихає Одетта цим незнищенним і зловорожим духом; що в цієї жіночки, — хай її і знепутили, — добрі очі, людинолюбна душа і слухняне тіло, яке він тримав і стискав у своїх обіймах, яке пестив; що ця жінка належатиме йому цілком, якщо він зуміє стати їй необхідним. Вона часто сиділа змарніла, з обличчя на хвильку сходив вираз лихоманкової і радісної затурбованости чимось, чого Сванн не знав і що викликало у нього щем; вона чепурила волосся, чоло її, усі її риси ніби більшали; і нараз її очі золотаво зблискували якоюсь простою людською думкою, якимсь добрим почуттям, які з'являються у кожного з нас, коли ми у хвилини супокою чи зосередженосте полишені на самих себе. І одразу ж усе її личко освітлювалося — так хмарного дня навзаходи розступаються раптом хмари і вся природа має новий вигляд. У такі моменти Сванн ладен був поділити своє життя з Одеттою, поділити свою прийдешність з її прийдешністю, в яку вона оце, здавалося, мрійливо вглядалася; грішне збудження, мабуть, не залишало вибруду в її життєвому шляху. Такі хвилини, хай і зовсім рідкісні, все ж не минали даремно. З допомогою спогаду Сванн сплітав ці обривочки, заповнював лакуни і відливав ніби в золоті Одетту добру й умиротворену, ради якої він потім (як побачить читач у другій частині цього твору) принесе жертви, яких друга Одетта ніколи б не добилася від нього. Але які рідкі були ці хвилини і як мало він нині зустрічався з нею! Навіть вечірні побачення вона призначала йому в останню мить: сподівалася на те, що Сванн завжди вільний, і чекав, чи не збирається до неї хтось інший. Виправдовувалася Одетта тим, що їй мали дати відповідь у дуже важливій справі, і якщо вона дозволяла Сваннові навіть прийти, а знайомі запрошували її серед вечора поїхати з ними до театру чи до ресторану, вона підскакувала на радощах і вбиралася мерщій. При цьому вбиранні кожен Одеттин рух наближав Сванна до розлуки, до миті, коли вона в нестримному пориві покине його; нарешті вона, зовсім готова, востаннє втуплювала у свічадо пильні й блискучі від збудження очі, квацяла губи, поправляла гривку на лобі, просила подати своє небесно-голубе манто з золотими кутасиками, і Сванн так тяжко журився, що Одетта не могла стримати відруху досади, і вона казала: «Ото як ти дякуєш мені за те, що я дозволила тобі побути зі мною до останньої хвилини! А я думала, що роблю цим тобі приємність. Гаразд, іншим разом знатиму!» Іноді, ризикуючи розсердити її, він старався вивідати, хто її супроводжував, і мріяв навіть змовитися з Форшвілем, той, мабуть, у дечому його просвітив би. Зрештою коли Сванн знав, з ким вона проводить вечір, то майже завжди відшукував серед своїх знайомих когось, хто знав, хоч би опосередковано, її супутника і міг дати потрібні йому дані. І коли Сванн писав до котрогось із приятелів з проханням пролити світло на ту чи іншу обставину, він відчував полегкість, бо переставав ятрити собі душу питаннями і перекладав розвідку на іншого. Щоправда, дістаючи інформацію, Сванн не дуже вигравав, знати не завжди означає запобігти. Але одержану інформацію ми тримаємо хай не в руках, то принаймні у голові, там ми розташовуємо її на свій розсуд, і це породжує оману, наче ми над нею владні. Сванн був цілком спокійний, коли Одетта була з паном де Шарлюсом. Сванн знав, що між нею і паном де Шарлюсом зайти нічого не може, що пан де Шарлюс їздив десь із нею з дружби до нього і що він дасть про все докладний звіт. Іноді Одетта заявляла категорично Сваннові, що такого-то вечора їхньої зустрічі не відбудеться; очевидно, цій своїй виправі вона надавала великої ваги, і тоді Сванн допоминався, щоб пан де Шарлюс був вільний і міг супроводжувати її. Назавтра не зважуючись турбувати пана де Шарлюса розпитами, він удавав, ніби не зовсім зрозумів його перші відповіді, і доскіпуючись до нових і нових подробиць, зовсім заспокоювався потому, як з'ясовувалося, що Одетта провела вечір у зовсім невинних розвагах. «Як же це так, мій любий Меме, я до пуття не розумію… адже не прямо од неї ви вирушили до Музею Ґревена? Ви що, спершу зайшли в якесь інше місце? Ні? Диво, та й годі! Далебі, мій любий Меме, це прецікаво. Що за дивацька ідея піти потім у Ша-Нуар? Це, звісно, її помисел… Не її? Ваш? Отакої! Зрештою це не така вже погана ідея: у неї, мабуть, там знайомих хоч греблю гати? Ні? Вона ні з ким не розмовляла? Дивовижно. Отже, ви провели там цілий вечір удвох? Я так вас обох і бачу. Ви дуже милі, мій коханий, Меме, я дуже люблю вас». Сванн зазнавав полегкости. Він не раз чув від чужих людей, чиї слова він слухав через верх, такі, приміром, репліки: «Вчора я бачив пані де Кресі, вона була з якимсь незнайомим добродієм», і репліки ці, проникаючи аж у Сваннове серце, тужавіли, тверднули, як інкрустації, тисли на нього, не рушаючи з місця, і так любо було чути ось ці слова: «Там не було з її знайомих ні душі, вона не розмовляла ні з ким», — як вільно вони перекочувалися в ньому, які вони були текучі, легкі, відволожні! А проте він скоро казав собі: отже, Одетта з ним так нудиться, що вона воліла ці розваги, ніж його товариство. І хоча їхня сірість заспокоювала Сванна, а проте вони дошкуляли йому, як зрада.

Навіть коли Сванн так і не з'ясовував, куди запропастилася Одетта, його туга, єдиними ліками проти якої була радість побути з Одеттою (ліками, які погіршували його хворобу, бо він ними зловживав, але які на час