У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону - Марсель Пруст
Певна річ, Сванн не мав безпосереднього відчуття, наскільки велике кохання. Коли він силкувався зміряти його, то іноді йому здавалося, що кохання його змарніло, мало не перевелося нанівець, так до нього, як у ту пору, коли він ще не кохав її, верталися дні, коли його не тільки надили, але навіть майже відвертали виразні Одеттині риси та її змарніла цера. «Дечого я вже домігся, — казав він собі назавтра. — Учора, признатися, я, лежачи з нею в постелі, майже не втішався. Як не дивно, але вона здалася мені навіть негарною». І, безперечно, він не кривив душею, але його кохання вийшло далеко за межі тілесної жаги. В цьому коханні великого місця Одетта вже не посідала. Коли вона дивилася на Сванна з фотографії на столі або коли вона саме приходила до нього в гості, він насилу пов'язував її личко, живе чи брістолеве, з тим постійним і болючим щемом, який оселився в його душі. Він казав собі майже з подивом: «То оце вона?» — ніби нам показали те, що нам боліло і що, поки нам цього не вирізали, ми уявляли собі зовсім інакше. «Вона?» — питав він себе, пробуючи збагнути, що ж це таке, бо нам постійно товчуть, що таємниця особистости більше скидається на кохання і на смерть, ніж на наше розпливчасте уявлення про хвороби, і ми дошукуємося її вельми завзято зі страху, як би розгадка її не втекла од нас. І ця хвороба Сванна, — а цією хворобою й було його кохання, — так розрослася, так тісно переплелася з усіма звичками Сванна, вчинками, думками, з його здоров'ям, з його сном, з його життям, навіть з тим, чого йому хотілося уже за порогом буття, так укорінилася в ньому, що вирвати її — це б означало знівечити майже всього Сванна: словом, його кохання, як кажуть хірурги, було вже неоперабельним.
Кохання відвертало Сванна од усіх його інтересів так, що коли він іноді показувався у великому світі, кажучи собі, що його стосунки, подібно до елегантної оправи, яку Одетта, до речі, поцінувати належно не вміла, можуть дещо підвищити його самого в її очах (і він, мабуть, мав би рацію, якби його кохання не знецінювало цих стосунків, бо це кохання, на переконання Одетти, знижувало все, до чого він не торкався, його кохання ніби ставило себе понад усе), — він не тільки тужив через те, що він там, де Одетта не з'являється, серед людей, їй невідомих, ні, він безкорисливо втішався, як утішався б романом чи полотном, де зображені розваги трутнів, так само як у себе він утішався б справністю свого домового господарства, елегантністю свого Гардероба і ліврей служників, вигідністю вкладення своїх капіталів, читанням Сен-Сімона, одного з улюблених своїх письменників, тим, як Сен-Сімон описує розпорядок дня і меню пані де Ментенон, неймовірну захланність Люллі та його життя на широку ногу. То був не повний відрив від Одетти, і Сванн почасти завдячував цьому досі не пережитому раюванню на хвильку сховатися в тих тендітних закамарках свого «я», куди майже не добралося його кохання, його гризота. Ось чому особистість, якою ущедрила його моя бабуся у перших, — «Сваннів син», — і яка різнилася від особистости, наділеної яскравішими індивідуальними рисами, — «Шарль Сванн», — була йому нині особливо люба. Якось з нагоди дня народження принцеси Пармської (а також тому, що ця дама могла непрямо прислужитися Одетті, дістаючи квитки на спектаклі-гала та ювілеї), Сванн надумав послати їй кошичок фруктів, але сам собі дати раду з цим не зумів і доручив це своїй тітці у перших по матері, - та була рада зробити йому послугу і написала, що накупила фруктів у різних місцях: виноград взяла у Крапота, найбільшого його постачальника, суниці у Жоре, груші у Шеве, в якого найдобірніші Гатунки, тощо. «Кожну ягідку, — писала вона, — я оглянула й добрала». І справді, з того, як дякувала Сваннові принцеса, він міг скласти собі уявлення про аромат суниць і про соковитість груш. А слова: «Кожну ягідку я оглянула й добрала» — були бальзамом для його зболілої душі, вони переносили його думку в ту царину, куди він зазирав нечасто, хоча вона належала йому по праву, як спадкоємцеві багатої і статечної буржуазної родини, де з роду й до роду передається і завжди до його послуг, варто тільки побажати, знання «добрих крамниць» і вміння купити.
І справді, він так міцно забував, що він «Сваннів син», що тільки-но тимчасово ним ставав, як спізнавав через це гострішу втіху, ніж ті, які діставав постійно і якими був уже ситий по горло; і хоча ґречність буржуа, для яких він усе ще залишався «Сванновим сином», була не така палка, як ґречність аристократії (до речі, почесніша, оскільки в буржуа вона невіддільна од пошани), а проте лист від «його високости», хай би які урочистості він йому обіцяв, дав би йому менше втіхи, ніж лист, в якому його просили бути дружкою чи навіть простим гостем на весіллі в сім'ї когось із давніх друзів його батьків, які підтримували з ним взаємини, як, наприклад, мій дідусь, який запросив його торік на весілля моєї матері, або майже з ним не знайомих, але які почували себе зобов'язаними запросити достойного спадкоємця покійного пана Сванна.
Але на правах давньої приязні світські люди теж становили собою якусь частку його дому, його побуту, його родини. Подумки оглядаючи свої блискучі знайомства, він почував ту саму підпору зовні, той самий комфорт, як при огляді земельних угідь, гарного срібла, гарних обрусів, які перейшли йому від батьків. І думка, що в разі його раптової хвороби камердинер інстинктивно побіжить до дюка Шартрського, принца Рейнського, дюка Люксембурзького і барона де Шарлюса, так само підбадьорювала його, як підбадьорювала нашу стару Франсуазу думка, що її буде поховано в її власних тонких простирадлах, позначених її ініціалами, ні разу не церованих (або зашитих так, що це тонке церування говорило тільки
