У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону - Марсель Пруст
— Присягаюся тобі, — сказав він їй за хвильку перед її виїздом до театру, — що кожен егоїст на моєму місці радів би, якби ти йому відмовила, оскільки у мене ввечері купа справ. Я б не знав, на яку мені ступити, як мені викрутитися, якби несподівано мені сказала, що ти до театру не підеш. Але мої заняття, мої розваги — це не все, я повинен думати і про тебе. Може, настане день, коли ми розлучимося назавжди, і ти матимеш право дорікати мене за те, що я не остеріг тебе у вирішальну хвилину, коли я відчував, що розчаровуюся в тобі і скоро розлюблю. Бачиш, не в «Ночі Клеопатри» (ну й назва!) тут річ. Але мені важливо знати, що ти справді стоїш на найнижчому щаблі розумового розвитку, що ти позбавлена всякого чару, що ти плюгава істота, нездатна навіть опертися спокусі. Якщо ти справді така, то як мені кохати тебе, адже тоді ти не особистість, не цілісна натура, хай навіть недосконала, але багатонадійна. Ти як безформна вода, яка спливає по кожному схилу, ти риба; непам'ятуща, пустомозка, сто разів на день товчеться вона у шкло акваріума, яке їй здається водою. Звісно, твоя відповідь уб'є мою любов до тебе не зразу, але невже ти не розумієш, що ти станеш у моїх очах не такою привабливою, тільки-но я побачу, що ти не індивідуальність, що нижче тебе нікого вже нема? Ясна річ, я волів би тебе попросити не ходити на «Одну ніч Клеопатри» (мене пересмикує всього від самої назви) так, ніби це для мене неістотно, і при цьому гріючи надію, що ти до театру все-таки вирушиш. Але саме тому, що я надаю твоїй постанові неабиякої ваги, оскільки твоя відповідь матиме серйозний скуток, я вважаю за коректніше попередити тебе.
Одетта під час цієї речі давала ознаки стурбованосте й непевносте. Не схоплюючи змісту того, що говорив Сванн, вона все ж розуміла, що це справжня тирада, що це істинна сцена, що тут і благання і докори, а що Одетта знала чоловіків як облуплених, то, не вникаючи в окремі слова, вона виснувала, що чоловік зроду б їх не наговорив, якби не був закоханий, а як він закоханий, то й слухати його зайве, оскільки непослух тільки розпалить його кохання. Ось чому вона вислухала б Сванна цілком незворушно, якби не бачила, що час збігає і що як Сванн у цю мить не замовкне, то вона спізниться, як це було сказано нею з ніжною, упертою і сором'язливою усмішкою, «на увертюру»!
Іноді він говорив їй, що головне, через що він зрештою розлюбить її, це її незмога відучитися брехати. «Навіть як глянути на це з боку звичайнісінького кокетства, — умовляв він її, — хіба ти не розумієш, наскільки ти втрачаєш свою привабливість, опускаючись до брехні? Скільки промахів могла б ти спокутувати, признавшись мені як на духу! А мені здавалося, що ти все-таки розумніша!» Але даремно Сванн доводив Одетті, що в брехунівку заїздити неподобно, ці докази могли б підірвати якусь струнку систему олжі, проте Одетта такої системи не мала: вона поминала мовчки лише те, що їй хотілося приховати від Сванна. Олжа була для Одетта засобом, до якого вона вдавалася в окремих випадках, і йшла вона на цей крок — неправду їй казати чи правду — також у кожному разі особливий: усе залежало від того, може чи не зможе Сванн завдати їй брехню.
На вроду Одетта поганшала: вона розкохалася, її виразна і сумовита зваба, — то здивування, то замрія на її личку, — все, здавалося, зів'яло разом з ранньою молодістю. Отож можна сказати, що вона зробилася особливо дорогою Сваннові тоді, як перестала йому подобатися. Він довгенько дивився на неї, пробуючи уловити в ній колишню звабу, проте марно. Але він знав, що під цією лялечкою метелика живе та сама Одетта, і цього знання Сваннові було достатньо, щоб палко бажати причарувати її. Він розглядав її світлини, де її сфотографовано два роки тому, і згадував, яка вона була розкішна. І це трохи утишувало його муки, витерплювані через неї.
Коли Вердюрени везли її з собою в Сен-Жерменське передмістя, у Шату, у Мелан, то, як стояло на годині, вони часто пропонували гостям там і заночувати, а додому повернутися назавтра. Пані Вердюрен намагалася заспокоїти піаніста, чия тітка залишилася в Парижі:
— Вона буде рада спекатися вас на один день. То з якої речі їй турбуватися, адже вона знає, що ви з нами? Зрештою я беру на себе всю відповідальність.
Якщо ж її благання не діяли, пан Вердюрен вирушав на телеграф чи наймав посильного і питав у «вірних», чи не бажають вони когось попередити. В такому разі Одетта дякувала йому, але пояснювала, що бити телеграму їй нема кому, бо вона раз і назавше заявила Сваннові, що листування з ним компрометує її. Іноді Одетта зникала на кілька днів, коли Вердюрени везли її в Дре оглянути усипальні або в Комп'єн помилуватися, за порадою художника, сонячними заходами в лісі, так, щоб потім прокотитися до замку П'єрфефон.
«Подумати лишень: вона могла оглянути справді художні пам'ятки зі мною: адже я десять років вивчав архітектуру, найкращі люди благають мене повезти їх до Бове чи до Сен-Лу-де-Но, але я поїхав би туди задля неї самої, а вона іде з останнім бидлом мліти перед лайном Луї Філіппа і Вйоле-ле-Дюка! Не треба бути ерудитом, щоб розібратися в тім, що це таке; не треба мати особливо тонкий нюх, щоб не вибиратися на лоно природи для огляду смердючих нужників».
Але коли Одетта вирушала в Дре чи в П'єрфефон, не дозволяючи йому, на жаль, об'являтися там наче випадково, бо це, як вона казала, справило б жахливе враження, він поринав у читання найзаласніщого роману, у читання залізничного довідника, який підказував йому, як з нею зустрітися вдень, увечері і навіть уранці! Тільки підказував? Ба, мабуть, більше: уповажнював. Справді довідник та самі поїзди призначалися-бо не для собак! Якщо пасажирів друкарським способом оповіщувано, що п'єрфонський потяг вирушає о восьмій ранку, а прибуває о десятій, виходить, поїздку до П'єрфефона дозволено законом, і дозволу Одетти тут не
