У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону - Марсель Пруст

і раніше, характер, від самого початку накладений на нього невіданням того, чим живе Одетта, та його розумовими лінощами, які заважали йому домалювати уявою прогалини. Спершу він ревнував не все Одеттине життя, а лише ті його моменти, коли якась околичність, може, навіть хибно ним витлумачена, наводила на гадку, що Одетта зраджує його. Його ревнощі, подібно до спрута, який випускає спершу один, потім другий, потім третій мацак, міцно присмокталися спочатку до п'ятої години дня, потім до другого моменту, потім до третього. Але Сванн ніколи не вигадував собі гризот. Його мучили лише спогади, вони уособлювали собою подальший розвій тих мук, які прийшли колись до нього ззовні.

Проте всередині йому боліло все. Він хотів розлучити Одетту з Форшвілем, повезти її на кілька днів на південь. Але йому ввижалося, що вона сподобається всім чоловікам у готелі і що вони сподобаються їй. І от Сванн, який ішов світами, шукаючи нових знайомств, бо любив збіговиська, — жив відлюдьком, цурався людей, ніби вони його тяжко скривдили. Та і як тут не пошиєшся в мізантропи, якщо у кожному мужчині йому марився можливий Одеттин коханець? Так ревнощі ще більше, ніж його первісна радісна жага до Одетти, змінювали Сваннову вдачу, роблячи невпізнанними навіть зовнішні її вияви.

Через місяць потому, як Сванн прочитав Одеттиного листа до Форшвіля, він вирушив на обід, який Вердюрени давали в Булонському лісі. Після обіду під час від'їзду він зауважив, що пані Вердюрен тихо шушукається з декотрими гістьми, і почув, як піаністові нагадували про завтрашню виправу до Шату, тоді як Сванна туди запросити забули.

Вердюрени гомоніли упівголоса, розмовляли натяками, але художник, либонь, з неуважности, гукнув:

— Ніякого освітлення не треба! Хай він «Місячну сонату» грає в пітьмі, аби все освітлювала лише вона одна.

Пані Вердюрен помітила, що Сванн стоїть усього за два кроки, і на її обличчі з'явився вираз, як у того, хто хоче зацитькати говорющого і так затерти незручність, а в очах слухащого зберегти невинний вигляд, і в кого ці два бажання нейтралізуються зосередженою байдужістю, захованою під усмішкою простака, але ця рівновага зрештою неодмінно порушується, після чого недбайливість стає зрозумілою не тому, хто її допустився, а принаймні тому, при кому треба шануватися. Одетта раптом прибрала виразу зрозпаченої жінки, яку заїла буденщина, а Сванн ніяк не міг діждатися хвилини, коли, покинувши ресторан, він дорогою додому зажадає у неї пояснень, доможеться того, що Одетта завтра до Шату не вирушить, або того, що його запросять також, і він заспокоїть у її обіймах свою тугу. Зрештою карети подано.

— Маю надію, до скорого побачення? — спитала Сванна пані Вердюрен, намагаючись люб'язним поглядом і вимушеною усмішкою відвернути його увагу від того, що вона казала йому завжди: «Завтра в Шату, позавтрьому в мене».

Пан і пані Вердюрени запросили Форшвіля сісти до них, повіз Сваннів стояв позаду їхнього повозу, і Сванн ждав, коли вони рушать, щоб запропонувати Одетті їхати разом.

— Одетто, ви з нами! — заявила пані Вердюрен. — У нас знайдеться місце для вас із паном де Форшвілем.

— Дякую вам, пані, — відповіла Одетта.

— Як? А я розраховував, що ви поїдете зі мною! — вигукнув Сванн, відкинувши геть усі світські церемонії, бо двері стояли отвором і до від'їзду залишалися лічені секунди, повернутися додому без Одетти було йому несила.

— Мене просила пані Вердюрен…

— Послухайте, — озвалася пані Вердюрен, — ви чудово можете доїхати один, ми вже стільки разів відпускали її з вами.

— Але мені треба сказати пані Одетті щось дуже важливе.

— То ви їй напишіть…

— До побачення! — сказала Одетта, подаючи йому руку. Він спробував усміхнутися, але вираз мав прибитий.

— Як тобі подобаються Сваннові вибрики? — сказала пані Вердюрен чоловікові, коли вони повернулися додому. — Я боялася, що він мене з'їсть за те, що ми забрали Одетту. Справді, це геть непристойно! Адже він скоро добалакається до того, що ми тримаємо дім побачень! Не розумію, як його поведінку терпить Одетта. Він усім своїм виглядом прямо говорить: «Ви — моя». Я все відверто скажу Одетті, маю надію, що вона мене зрозуміє. Тварюка паскудна! — люто додала вона, може, скоряючись своїй темній потребі виправдатися, подібно до Франсуази у Комбре, коли курча не хотіло конати, і вживаючи слів, які вириваються у селянина, коли той ріже безборонну тварину і бачить її передсмертні корчі.

Як тільки повіз пані Вердюрен рушив і до Сванна підкотив його повіз, візничий, глянувши на Сванна, спитав, чи він не хворий і чи не скоїлося чогось із ним.

Сванн відіслав повіз, йому хотілося пройтися, і він рушив Булонським лісом. Він голосно розмовляв сам з собою тим самим трохи робленим тоном, яким розписував досі всі принади «кланчика» і підносив до небес щиросердість Вердюренів. Але подібно до того, як речі, усмішки, поцілунки Одеттині стали йому осоружні, якщо вони були звернені тепер не до нього, а до інших, осоружні такою самою мірою, якою недавно здавалися чарівними, так і салон Вердюренів, де йому було цікаво, де нібито по-справжньому кохалися в мистецтві, де нібито панувала атмосфера душевної шляхетности, тепер, коли Одетта збиралася зустрічати там, кохати без сорому не його, а іншого, розкривав перед ним свої кумедні сторони, свою глупоту, свою срамоту.

Він з огидою малював собі завтрашній вечір в Шату. «Насамперед, що за бзик — їхати до Шату! Ніби крамарі після закриття крамничок! Далебі, ці люди справжні носії буржуазного духу, в житті таких людей не водиться, це дійовці з якоїсь комедії Лабіша!»

Будуть там Коттари, може, Брішо. «Ці люди просто сидять на головах один одного — кумедія, та й годі! Якщо вони не зберуться взавтра в Шату, то їм уже хоч кричи «рятуйте». На жаль, там буде також художник, мастак «женихатися», і він запросить Форшвіля з Одеттою до себе у студію. Сванн уже бачив, як Одетта вичепуриться на цю виправу на природу, — «адже вона страх як вульгарна, а головне, сердешна, дурепище, яких світ не бачив!!!»

У вухах йому лунали пообідні жарти пані Вердюрен. Ці жарти, хто б із «зануд» не ставав їхньою мішенню, завжди розважали його, бо він бачив, як вони смішать Одетту, як вона сміється разом з ним, трохи не в ньому самому. Тепер же йому закралася думка, що ось так само змусять сміятися Одетту і над ним. «Яке дурне гигикання! — казав він собі, і губи його корчила гримаса такої сильної огиди, що м'язи йому напиналися і врізався в шию комірець. — І як людина, створена на образ і подобу Божу, може хихотіти з