У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону - Марсель Пруст

в нього гроші. Справді, якщо в цьому місяці він не подасть Одетті такої самої гойної допомоги, як у минулому, коли він вручив їй п'ять тисяч франків, якщо він не піднесе їй діамантового намиста, про яке вона так мріяла, то підупаде її захоплення його щедрістю, поменшає її вдячність, — а це її захоплення і вдячність його ощасливлювали, — і їй чого доброго закрадеться думка, що він уже (через стриманість у любовних освідченнях) не так кохає її, як раніше. Тоді він раптом спитав себе: а чи не цим, власне, визначається зміст виразу «утримувати жінку» (ніби це поняття могло й справді виникнути не з таємничих елементів зледащіння, а з пучини його буденного інтимного життя, з таких деталей, як тисячофранкова банкнота, така хатня й буденна, роздерта і склеєна, яку його камердинер, оплативши місячні рахунки і комірне, замкнув до шухляди письмового бюрка, звідки Сванн дістав її і послав Одетті разом з чотирма іншими такими ж банкнотами), і чи не можна все-таки прикласти до Одетти, але тільки з початку їхнього знайомства (бо ні на секунду він не допускав, щоб вона раніше брала гроші від когось іншого), цей такий, на його думку, несумісний з нею епітет: утриманка. Він не міг зглибити цієї думки, напад розумової ліні, яка була в нього спадкова, періодична і фатальна, погасив ясність його інтелекту з такою швидкістю, з якою в нашу добу електрики можна вимикати світло в цілому домі. Якусь хвильку його думка блукала помацки, потім Сванн скинув окуляри, протер шкельця, провів рукою по очах і нарешті побачив світло потому, як наткнувся на зовсім іншу думку, а саме — що йому треба наступного місяця послати Одетті не п'ять, а шість чи навіть сім тисяч франків, аби справити їй несподіванку і радість.

У ті вечори, коли Сванн не сидів удома в чеканні на побачення з Одеттою у Вердюренів або, точніше, в одному літньому ресторані у Булонському лісі й особливо часто в Сен-Клу, місцях, уподобаних Вердюренами, він вирушав обідати в великопанський будинок, де раніше був завсідником. Він не хотів утрачати зв'язків з людьми, які — як знати? — можуть колись прислужитися Одетті і завдяки яким йому і тепер часто вдавалося справляти їй приємність. До того ж давалася взнаки давно набута звичка до світського товариства, де розкоші породжували в ньому не лише зневагу до цього світу, але й гостру потребу в ньому, і хоча його розум тепер не бачив різниці між убогими халупами і князівськими палацами, чуття його так звиклися з палацами, що в халупах йому було дещо не по собі. Він ставив на одну дошку — самі вони в таку цілковиту неперебірливість ні за що не повірили б — скромних міщухів, які запрошували його на танцювальні вечори (сходи Д, шостий поверх, ліворуч), і принцесу Пармську, чиї бали славилися на весь Париж; але він не мав враження, що пробуває на балу, коли з батьками сімейств сидів у спальні в господині, і вигляд умивальників, прикритих серветками, і ліжок, обернутих у роздягальні, де просто на ковдри звалювали пальта й капелюхи, гнітив його, як гнітить нині людей, привчених за двадцять років до електрики, сморід чадної лампи або нічника. Коли Сванн обідав у місті, він велів закладати коней о пів на восьму; переодягаючись, він увесь час думав про Одетту, отож не чув себе самотнім, бо постійна думка про Одетту надавала хвилинам, коли він був далеко від неї, того самого своєрідного зачарування, яким були сповнені хвилини, проведені з нею разом. Він сідав до карети з таким відчуттям, ніби ця думка цибала туди ж таки і вмощувалася в нього на колінах, наче укохана звірючка, яку скрізь беруть з собою і яка просидить на колінах у тебе цілий вечір, залишаючись непоміченою для сусідів. Він пестив свою думку, він угрівався біля неї і, засовуючи у петельку пучечок орликів, відчував якусь млість і посіпував шиєю и морщив носа, ловлячи при цьому дрижаки. Сваннові нездужалося в останній час, він ходив як у воду опущений, особливо потому, як Одетта познайомила Вердюренів з Форшвілем, і його тягло відпочити на лоні природи. Але ні на один день поїхати з Парижа від Одетти він не зважувався. Стояла теплінь, прийшли найпогідніші весняні дні. Даремно кодував він по кам'яному місту, поспішаючи до якогось задушного особняка, — перед очима у нього весь час стояв парк у Комбре, там з четвертої години з мезеґлізьких полів віяв вітерець, там, недалеко від грядок спаржі у затінку дерев або на березі ставка, облямованого косариками і незабудками, або за обіднім столом, круг якого гасали наввипередки посаджені мішма трояндові і порічкові кущі, можна було дихати на всі груди.

Якщо зустріч у Булонському лісі або в Сен-Клу призначалася на ранню пору, Сванн так квапливо уставав з-за столу — надто, коли заносилося на дощ і можна було боятися, що «вірні» розійдуться раніше, — аж якось княжна де Лом (у неї обідали пізно, і Сванн попрощався перед кавою, щоб устигнути до Вердюренів на острові в Булонському лісі), зауважила:

— Їй-бо, якби Сванн був на тридцять років старший і йому дошкуляв сечовий міхур, то втечу його можна було б дарувати. А так це просто неподобство.

Сванн казав собі, що чар весни, яким він не міг натішитися в Комбре, знайдеться і на Лебединому острові чи в Сен-Клу. А що він думав лише про Одетту, то потім навіть не зумів пригадати, чи відчував він запах листя і чи світив місяць. При його появі лунала коротка фраза з сонати, її виконували в саду на ресторанному роялі. Якщо інструмента в саду не було, Вердюрени домагалися, щоб його туди доставили з окремого кабінету або з бенкетної зали. Сванна вони не полюбляли ще більше, ніж раніше, але думка влаштувати незвичайну розвагу, навіть для того, до кого вони не прихильні, будила в них під час приготувань перелітні й випадкові почуття симпатії й щирости. Іноді він казав собі, що ось минає ще один весняний вечір, і змушував себе поглянути на дерева, на небо. Але при Одетті він завжди хвилювався, до того ж останні дні його трохи трясла трясця, позбавляючи спокою і доброго гумору, того необхідного тла, на якому ми сприймаємо природу.

Одного вечора, коли Сванн за обіднім столом у Вердюренів сказав, що завтра у нього приятельська гостинка, Одетта заявила привселюдно, у присутності Форшвїля, який належав тепер до «вірних», у присутності художника та Коттара:

— Так, я знаю,