У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону - Марсель Пруст
— Коли він отак закозириться, я просто на нього милуюся! — вигукнула, давши художникові закінчити, пані Вердюрен у захваті від того, що чаркування таке жваве сьогодні, коли пан Форшвіль переступив їхній поріг уперше. — А ти чого сидиш роззявивши рота і ні пари з уст? — накинулася вона раптом на чоловіка. — Адже тобі відомо, який він проречистий. Можна подумати, що він слухає вас уперше. Якби ви бачили його під час вашої промови! Він прямо пив ваші слова! Завтра він повторить усе, що ви сказали, не пропустивши жодного слова.
— Уявіть собі: це не жарти, — заявив художник, захоплений успіхом своєї промови. — У вас, пані, такий вигляд, ніби я напускав вам туману в очі, ніби я вам баки забивав. Я поведу вас туди, і ви тоді скажете, пересада це чи ні. Б'юся об заклад, що вас це ще більше порве, ніж мене!
— Звідки ви взяли, що ми ладні вас ловити на пересаді? Ми хочемо тільки, щоб ви їли і щоб мій муж теж їв, покладіть-но цьому добродієві нормандської камбали, хіба ви не бачите, що риба у нього охолола? Ми нікуди не поспішаємо, а ви женете, як на пожежу, з салатою можна зачекати.
Пані Коттар відзначалася скромністю і маломовністю, але як на неї находило, то вона могла ускочити в слово. Відчувши, що сказане нею буде к строці, вона ставала сміливою, і в розмову вона вступала не так на те, щоб було дотепніш, як на те, щоб прислужитися чоловікові. Ось чому вона підхопила слово «салата», яке вийшло з уст пані Вердюрен.
— А ця салата не японська? — сказала вона упівголоса, звертаючись до Одетти.
Врадувана і збентежена слушністю і зухвалістю тонкого, але прозорого натяку на нову і вже голосну п'єсу Дюма, вона залилася чарівним сміхом інженю, не дуже гучним, але таким нестримним, що кілька хвилин не могла опанувати себе.
— Хто ця дама? Вона з біса дотепна! — мовив Форшвіль.
— Ні, але ми приготуємо таку салату, якщо ви всі прийдете до нас обідати у п'ятницю.
— Ви вважатимете мене за справжню провінціалку, — сказала пані Коттар Сваннові, — але я ще не бачила цього пресловутого Франсильйона, про якого стільки розмов. Доктор уже бачив цю п'єсу (я пригадую навіть, він казав мені, що йому було приємно провести вечір з вами), і визнаю, що це нерозумно з його боку — витрачатися на квитки і йти вдруге зі мною. Звичайно, про вечір, проведений у Французькій комедії, шкодувати не доводиться, там завжди так добре грають, але ми маємо дуже щирих друзів (пані Коттар рідко називала імена і звичайно висловлювалася так: «наші друзі», «одна моя приятелька», і, вважаючи це ознакою «ґречности», вимовляла ці терміни фальшивим тоном і з важливою міною особи, привченої згадувати поіменно тих, про кого йдеться, тільки з її доброї волі), — і вони, ті друзі, часто мають свої ложі і настільки люб'язні, що нас запрошують на всі нові вистави, які варто подивитися, і я цілком певна, що рано чи пізно побачу Франсильйона і складу про нього свою думку. Але мушу визнати, що я попала в тісну діру, бо куди не прийду, всюди, зрозуміло, тільки й мовлять, про цю злощасну японську салату. Це починає навіть трохи набридати, — додала вона, бачачи, що Сванн не цікавився, як можна було сподіватися, такою животрепетною темою. — Принаймні, цій п'єсі треба віддати належне, вона надихає на досить веселі витівки. Я маю приятельку, неабияку дивачку, але гарненьку: зітхальники так і в'ються і б'ються за неї, так ось вона твердить, що одного разу замовила куховарці зробити японську салату й покласти в неї все, про що Александр Дюма-син згадує у своїй п'єсі. Запросила вона кількох приятельок, щоб почастувати. На жаль, я не належу до їхнього числа. Але вона все нам розповіла у свій найближчий приймальний день; певне, подали якусь гидоту, ми животи надірвали зо сміху. Але знаєте, тут усе залежить від того, як розповідати, — зауважила пані Коттар, бачачи, що Сванн навіть не усміхнувся, а тоді, пояснивши це його байдужістю до Франсильйона, вела далі: — Зрештою боюся, що мене чекає розчарування. Не думаю, щоб ця п'єса могла зрівнятися з «Сержем Паніним», божищем пані де Кресі. Оце вже справжня п'єса, глибока така, викликає у вас стільки роздумів, але давати рецепт салати на підмостках Французької комедії! Зате «Серж Панін»! А втім, перо у Жоржа Оне все-таки спритне. Не знаю, чи бачили ви «Власника гути»? Як на мене, це ще ліпше, ніж «Серж Панін».
— Даруйте мені, — озвався Сванн з іронією в голосі, — але до обох цих шедеврів я, признаюся, однаково байдужий.
— Правда? Чим вам вони не догодили? Ви остаточно утвердилися в цій оцінці? Може, вам це здається надто похмурим? До речі, я завжди правлю, що про повістярство і театр не сперечаються. У кожного своє уподобання: вам це відворотне, а мені любе.
Тут її перебив Форшвіль, звернувшись із запитанням до Сванна. Річ була ось у чім: поки пані Коттар розводилася про Франсильйона, Форшвіль висловив пані Вердюрен захоплення тим, що він називав «маленьким спічем».
— Наш друг обдарований красномовством і пам'яттю, — сказав він пані Вердюрен, коли художник закінчив. — Кат його мамі, мене просто завидки беруть! З нього вийшов би першорядний проповідник. Можна сміливо сказати, що разом з паном Брішо у вас сьогодні два чудові номери, я навіть думаю, що як оратор художник, мабуть, візьме гору над професором. У нього все виходить так органічно, не з-письменська. Щоправда, іноді він схильний до міцних виразів, але зараз це якраз модно; мені нечасто траплялося бачити, щоб хтось міг так довго не затикати плювачки, як мовили у нас у полку, де, між іншим, я мав товариша, чимось подібного до нашого гостя. Про що завгодно, ну хоча б про цю чарку, він міг правити теревені годинами, та ні, не про чарку, — це я ляпнув здуру, — про битву під Ватерлоо, про що завгодно він підносив вам за одним заходом такі речі, про які ви уявлення не мали. До речі, Сванн служив у нашому полку, він повинен знати його.
— Ви часто бачите пана Сванна? —
