Учитель - Шарлотта Бронте

пересвідчитися, що мої слова були щирими, а не лицемірством чи даниною ввічливості. Я всміхнувся, бо прекрасно його зрозумів; і хоча з повагою поставився до його щирої відвертості, мене звеселила його недовіра; здається, він був задоволений; Гансден подзвонив і замовив каву, яку невдовзі й принесли; для себе ж попросив гроно винограду і півкелиха чогось кислого. Кава була чудовою; я так про це і сказав та поспівчував з приводу його аскетичної їжі; він нічого не відповів; не думаю, що й узагалі почув мої слова. Бо саме того моменту його обличчя знову затьмарилося — про цю його особливість я вже згадував — загасивши усмішку; такий звичний для нього гострий і насмішкуватий погляд змінив вираз відсторонений та неуважний. Я використав перерву в нашій бесіді, щоби швидко роздивитись його; раніше ніколи не бачив містера Гансдена зблизька, бо надто короткозорий і досі мав лише розпливчасте й загальне уявлення про його зовнішність. Тепер, придивившись, був здивований, що в нього такі дрібні риси обличчя, котрі чимось навіть нагадували жіночі; не віяло силою та міццю й від його фігури і загальної постави; довгі темні кучері й голос також не надавали йому могутності; навпаки — мої риси були різкішими і чіткіше окресленими. Я зауважив контраст між його внутрішнім та зовнішнім світом; і це впливало на його самооцінку; я мав підозру, що сили волі в нього більше, ніж м’язів та жил. Можливо, в цій невідповідності духовного й фізичного і був секрет його гарячково-пригніченого настрою — він ХОТІВ, але НЕ МІГ, а його гострий розум кепкував зі свого слабкого тілесного супутника. Стосовно того, чи був він вродливим, то я бажав би почути з цього приводу думку жінки; здається мені, що його лице могло видатися жінці так само привабливим та цікавим, хоча навряд чи гарним, як подібний тип обличчя жінки — чоловікові.

Я вже згадував про його темні кучері — вони спадали по обидва боки від високого й білого чола; щоки вкривав гарячковий рум’янець; такі риси значно виграли б на картині, але програли б у мармурі — вони були пластичні, й на кожну з них характер наклав відбиток; вираз обличчя змінювався на догоду характерові, й дивні метаморфози спостерігалися на ньому — то воно було похмурим, як у бика, за мить вже нагадувало риси грайливої дівчинки, але найчастіше обидві ці якості переплітались, і суміш справляла дивне враження.

Почавши з мовчання, він трохи згодом сказав:

— Вільяме, нерозумно жити в гнітючому помешканні місіс Кінґс; ви могли б зняти кімнати тут, на Ґроув Стріт — з таким садком, як у мене!

— Це задалеко від фабрики.

— То й що? Вам було б тільки корисним пройтися туди-сюди кілька разів на день. Окрім того, невже ви така викопна тварина, що не хотіли б побачити квітку чи зелене листя?

— Я зовсім не викопна тварина!

— А хто ж ви тоді? Сидите за письмовим столом у конторі Крімсворта день за днем і тиждень за тижнем, автоматично шкрябаючи ручкою по паперу; ви ніколи не встаєте з-за стола; не кажете, що втомлені; ніколи не просите відпустки; ніколи не змінюєте роду діяльності, щоб перепочити; не дозволяєте собі нічого зайвого увечері; не водите веселих компаній і не вживаєте міцних напоїв.

— А ви, містере Гансдене?

— І не думайте загнати мене в глухий кут подібним запитанням — ми з вами діаметрально протилежні, й тому безглуздо проводити паралель. Я лише хочу сказати: якщо людина терпляче зносить те, що неможливо витерпіти, то вона — якась викопна тварина!

— А звідки вам відомо про мою терплячість?

— Невже вважаєте, що ви — така вже загадка? Днями вас вразило, що мені відоме ваше походження; тепер ви дивуєтеся, що я назвав вас терплячим. А навіщо ж мені вуха та зір? Я не раз був у конторі й бачив, як містер Крімсворт попихає вами; наприклад, просив книгу, а коли ви давали хибну або ж не таку, як йому хотілося, він шпурляв її вам мало не в лице; змушував відчиняти або зачиняти двері, наче ви його лакей; уже не кажу про ваше становище на прийомі, який він влаштував місяць тому, де у вас не було ні свого місця, ні партнерки до танців, й на якому ви тинялись, наче бідний непроханий гість — як ви були терплячі в усіх цих ситуаціях!

— То й що далі, містере Гансдене?

— Не можу сказати, що далі; це залежить уже від спонукальних мотивів, які визначають ваш характер та поведінку — якщо ви терплячі, бо сподіваєтеся врешті-решт щось отримати від містера Крімсворта, незважаючи на його тиранію, а можливо, саме скориставшись нею, то ви те, що світ називає корисливим і продажним; чи, може, ви просто мудра людина; якщо ви терплячі, бо вважаєте своїм обов’язком покірно сприймати образу, то ви розмазня та нікчема і я на вас навіть пенні не поставлю; але якщо ви терплячі, бо за натурою флегматичні, в’ялі й незворушні та просто неспроможні на опір, то Господь прирік вас на поразку, і вам залишається тільки лягти й лежати сумирно, аж поки Джаггернаут[В індійській міфології божество, яке втілює невмолимий фатум.] не переїде вас.

Красномовство містера Гансдена не було приємним чи улесливим. Його слова боляче зачіпали мене. За натурою він належав до тих типажів, котрі, будучи чутливими, егоїстично безжальні до почуттів інших. Більше того, не піднявшись до становища ні містера Крімсворта, ні лорда Тайндейла, він був таким самим уїдливим і, підозрюю, вмів пригнічувати людей: у його закидах звучала нотка деспотизму, що мало б підбурювати пригноблених на боротьбу проти поневолювачів. Ще пильніше приглянувшись до нього, я підмітив ув його очах і манері рішучість привласнювати собі безмежну свободу й тим зазіхати на свободу інших. Ці думки швидко промайнули, і я мимовільно неголосно засміявся, бо ж мені відкрилась уся непослідовність цієї людини. Розмірковував так: містер Гансден очікував, що я сприйму спокійно його несправедливі й образливі припущення та гіркі докори; натомість він почув дошкульний сміх, ледь голосніший за шепіт.

Його чоло нахмурилось, а ніздрі ледь-ледь розширилися.

— Так, — продовжив він, — я вже казав вам, що ви аристократ, бо хто ж, як не аристократ, може так засміятися подібним сміхом та ще й за відповідного виразу обличчя? Сміх ваш холодний і глузливий, а вираз ліниво-бунтарський; іронія джентльмена та патриціанське презирство. Який би з вас вийшов вельможа, Вільяме Крімсворте! Ви ніби створені для цього: шкода, що Фортуна обійшла Природу! Погляньте на свої риси, фігуру,