Учитель - Шарлотта Бронте

півгодини. Я мріяв лише про те, щоб прогулятись — аби м’язи рухалися гармонійно з моїми нервами — тож крокував швидко й розмашисто. Чи міг я вчинити інакше? Тягар злетів з мого серця; я чувся легко та вільно. Полишив Біґбен-Клоус, не втративши рішучості, не завдавши удару своїй самоповазі; я не йшов проти обставин — обставини самі звільнили мене. Життя знову відкрилося переді мною, і його горизонти більше не застилала висока чорна стіна фабрики Крімсворта. Лише за дві години я настільки заспокоївся, щоб помітити, наскільки ширші та чіткіші межі навколишнього світу поза звичним закопченим кільцем.

Коли я врешті звів очі, то переді мною лежав Ґроувтаун — містечко за п’ять миль від N., де громадились особняки. Сонце хилилося до обрію, і короткий зимовий день добігав кінця; холодний туман підіймався від річки, на якій стоїть N., бо дорога, яку я обрав, пролягла вздовж її берегів. Імла затіняла землю, однак не могла сховати крижану синяву січневого неба. Усюди, куди не глянь, панувала непорушна тиша; ця пора дня сприяла спокою; людей ніде не було видно; робочий день на фабриках ще не закінчився; повітря наповнював лише один звук — шум бурхливої ріки, глибокої та повноводої від талих снігів. Я постояв ще хвильку, притулившись до церковної огорожі, вдивляючись у течію та споглядаючи стрімкий напір хвиль. Я хотів, аби пам’ять якнайповніше увібрала враження про це видовище, щоб зберігати його довгі роки. Церковний годинник Ґроувтауна вибив четверту; поглянувши вгору, я побачив останні промені сонця, що багряно просвічували крізь безлисті гілки старих дубів навколо церкви — його світло надавало мальовничому місцю бажаного мені забарвлення. Я постояв ще трішки, аж поки тягучий мелодійний звук дзвону не завмер у повітрі; задовольнивши таким чином усі свої почуття, я відійшов від огорожі й поглянув у бік N.

Глава VI

Я увійшов у місто страшенно голодний; раніше забутий обід спокусливо зринав у моїй пам’яті; гострий апетит прискорював мої кроки, коли підіймався вузенькою вуличкою до квартири. Вже зовсім стемніло, коли я відчинив вхідні двері та увійшов у будинок. Непокоївся за вогонь у каміні: ніч була холодна, і я зіщулився від перспективи застати лише охололий попіл.

Якими ж були моє здивування та радість, коли побачив, що в моїй вітальні палахкотить жаркий вогонь, а камін до блиску вичищений. Ледь встиг це зауважити, як спостеріг ще одну дивину — крісло перед вогнем, в якому зазвичай вмощуюсь я, було вже зайняте — у ньому сиділа певна особа, склавши руки на грудях та випроставши ноги на килимку. Хоч я й короткозорий, а світло каміна непевне, однак уже побіжний погляд дав мені змогу впізнати у цій особі свого знайомого, містера Гансдена. Звісно ж, я не надто радий був його бачити, зважаючи на те, як ми розсталися минулого вечора, тому підійшов до каміна, поворушив вуглинки і холодно зронив:

— Доброго вечора!

У моїй поведінці було мало сердечності, однак мене цікавило, що ж привело його сюди, що спонукало втручатися в мої стосунки з Едвардом; судячи з усього, саме Гансдену я завдячував своїм звільненням; однак я все ще не міг змусити себе розпитати його й виявити тим свою цікавість; якщо він захоче щось пояснити — нехай; але це зізнання мало стати винятково добровільним з його боку, бо ж сам він це й почав.

— Ви маєте бути мені вдячним, — такими були його перші слова.

— Чи ж так? — одповів я. — Сподіваюся, мій борг не дуже великий, бо я надто бідний, щоб обтяжувати себе будь-якими зобов’язаннями.

— То відразу оголосіть себе банкротом, бо цей борг — непідйомний. Увійшовши сюди, я побачив, що ваш вогонь майже вигорів, і надумав його розвести, для чого змусив вашу ледачу роззяву служницю залишитись і за допомогою ковальських міхів роздмухувати вогонь доти, доки він не розгорівсь як слід; тому скажіть мені «дякую!»

— Не раніше, ніж щось з’їм: я не здатний на подяку, допоки такий голодний.

Я подзвонив і замовив холодне м’ясо й чай.

— Холодне м’ясо! — вигукнув Гансден, щойно служниця зачинила двері. — Який же ви ненажера, чоловіче! М’ясо з чаєм! Та ви помрете від переїдання!

— Ні, містере Гансдене, — не помру! — я відчув потребу йому заперечити, бо був роздратований, голодний і лихий, побачивши його тут, а ще й недобрий від його незмінної різкості.

— Постійне переїдання робить вас дратівливим, — підмітив він.

— Звідкіля вам це відомо? — вимогливо запитав я. — Це так притаманне вам — висловлювати прагматичні судження, навіть не ознайомившись зі справою; а я сьогодні не обідав.

Мої слова були достатньо різкими і грубими, у відповідь Гансден поглянув мені в обличчя і розсміявся.

— Бідолаха! — жалібно протягнув він по невеличкій паузі. — Ви не обідали, чи не так? Що? Невже хазяїн не відпустив? Чи Крімсворт як покарання велів вам постити, Вільяме?

— Ні, містере Гансдене!

На щастя, цієї гнітючої миті принесли чай, і я відразу ж накинувся на хліб з маслом та холодну яловичину. Спустошивши таріль, настільки подобрішав, що дав зрозуміти містерові Гансдену: замість того, щоб витріщатися, він може приєднатися до мене за столом — звісно, якщо захоче.

— Але я зовсім не бажаю! — заперечив він і смикнув шнур дзвінка, повідомивши служниці, що бажає підрум’янену на вогні скибочку хліба з «водою з-під тоста».[9]

— І принесіть ще вугілля, — додав він, — містер Крімсворт бажає підтримувати чималий вогонь, поки я тут.

Коли його накази були виконані, він підсунув крісло до столу і сів навпроти мене.

— Отож, — вів далі Гансден, — гадаю, що ви тепер без роботи…

— Так, — відповів я і, несхильний видавати задоволення з цього приводу, зробив вигляд, ніби засмучений, а зовсім не радий тому, що сталося. — Завдяки вам. Крімсворт умить викинув мене з роботи: як я зрозумів, через якесь ваше втручання на зборах.

— А! Це! Він згадував про це? То він помітив, що я роблю знаки хлопцям? Що він казав про свого друга Гансдена — щось приємне?

— Крімсворт назвав вас зрадливим негідником!

— О, він ще мене не знає! Я з тих обережних людей, котрі не відразу себе проявляють; він щойно почав зі мною знайомитись і невдовзі зрозуміє, що я маю кілька чудових якостей — прекрасних якостей! Нема рівних Гансденам у викритті шахраїв; відвертий, безчесний негідник часто стає їхньою природною здобиччю — вони просто не можуть його проминути; ви щойно назвали мене прагматиком — це слово у нас фамільне; з покоління в покоління його вживали стосовно нашого роду: