Учитель - Шарлотта Бронте
Отримавши першу квартальну платню, я повертався додому; душу та серце переповнювало приємне відчуття, що хазяїн врешті заплатив мені, хоча йому було й шкода кожного пенні з цих жалюгідних грошей. Я давно вже полишив спроби ставитися до містера Крімсворта як до брата — він був для мене лише жорстким та вимогливим хазяїном, бо прагнув, щоб його сприймали тільки невблаганним тираном. Мене навідували не надто різноманітні, проте настійливі думки; два голоси постійно звучали в голові; знову і знову вони повторювали одні й ті самі фрази: один голос казав: «Вільяме, твоє життя нестерпне»; інший вторував: «Що ти можеш зробити, аби змінити його?».
Я йшов швидко, бо тієї морозної січневої ночі було дуже холодно; коли наблизився до помешкання, то думки мої перемкнулися з абстрактних розмислів про загальний стан моїх справ на конкретні — про те, чи не загас вогонь у каміні; заглянувши крізь вікно у вітальню, я не зауважив підбадьорливого відблиску червоного вогника. «Ця негідниця служниця знову забула розпалити у каміні, — сказав я собі, — тож застану там лише купку попелу; нині чудова місячна ніч — прогуляюся ще трохи».
Ніч справді видалася прегарна, вулиці були сухі й навіть чисті — справжнє диво для N.; над парафіяльною церквою висів серп місяця, і міріади зірок яскраво сяяли в небі.
Підсвідомо я скерував свою ходу в поля, проминув Ґроув Стріт і вже почав насолоджуватися видом нечітких обрисів дерев на горизонті, що оточували далекий будинок, коли до мене звернувся чоловік, який стояв, обпершись об залізну хвіртку одного з чепурних будиночків із садом — саме коли я швидким кроком минав його:
— Навіщо, в біса, такий поспіх? Напевне, так утікав Лот із Содому[5] в очікуванні полум’я, що мало спуститися на місто з палаючих міддю хмар та поглинути його.
Я різко зупинився й поглянув на оратора; вловив знайомий аромат сигари і побачив її червоний вогник, а також силует людини, яка нахилилася до мене з-поза хвіртки.
— Ви бачите, що цієї вечірньої пори я розмірковую на природі, — продовжувала тінь. — Чудове заняття! Особливо коли замість Ревекки на горбі верблюда — з браслетами на зап’ястях та з кільцем у носі — Доля посилає мені всього-на-всього конторського клерка у сірій твідовій робі!
Голос був знайомим — і вже друга фраза дала мені змогу впізнати його носія.
— Доброго вечора, містере Гансдене!
— Так, справді: доброго вечора! Але ви б пройшли повз мене, не впізнавши, якби я не був такий ввічливий і не озвався першим.
— Я справді вас не впізнав.
— Чудова відмовка! Ви мали мене впізнати — я ж вас розгледів, хоча ви поспішали. Чи за вами, бува, не гониться поліція?
— На жаль, я надто незначна для них особа!
— О, бідна овечка, що заблудилась! Іще мені один предмет для жалкувань; та, судячи з вашого голосу, ви надто нещасні. Але, оскільки не втікаєте від поліції — то від кого, в біса, ви тоді біжите?
— Якраз навпаки; саме до нього я й прямую!
— То вам поталанило: сьогодні вівторок, і десятки двоколок та возів повертатимуться увечері з базару в Діннфорді; отож, у деяких з них буде вільне місце і для нього; тому, якщо зайдете на півгодинки в мою холостяцьку вітальню, то без усіляких зусиль напевно дочекаєтеся, коли він проїжджатиме мимо. Втім, краще б ви його полишили сьогодні в спокої; у нього і без вас буде ким зайнятися — вівторок вельми напружений день ув N. та Діннфорді; але в будь-якому разі, заходьте!
Із цими словами він розчахнув хвіртку.
— Ви справді хочете, щоб я зайшов? — перепитав я.
— Якщо ваша ласка; я сам удома; ваше товариство впродовж години-двох буде приємним; але якщо не захочете зробити мені цю ласку — я не наполягатиму. Ненавиджу набридати людям!
Мені підходило його запрошення; так само воно влаштовувало Гансдена. Ступивши у хвіртку, я пройшов за ним до парадних дверей, які він і відчинив; потім ми перетнули коридор і потрапили в невелику вітальню; він показав мені на крісло поруч із каміном; я сів та розглянувся довкола.
Це була приємна кімната, затишна й гарна водночас; за решіткою каміна палахкотів справжній -ширський вогонь — червоний, яскравий і пекучий; він зовсім не нагадував купку тліючих жаринок півдня Англії, що жалюгідно догоряють десь у кутку. Притінена лампа на столі відкидала довкіл м’яке, приємне та рівне світло; як для молодого холостяка вмеблювання було розкішним і складалося з кушетки й двох вельми зручних крісел; по обидва боки від камінної дошки, у заглибленнях, містилися полички, на яких у зразковому порядку стояли книжки. Охайність кімнати припала мені до смаку: ненавиджу неохайність та безлад. З побаченого я зрозумів, що Гансденові уявлення про чистоту збігалися з моїми. Поки він перекладавші столу на сервант кілька брошур та журналів, я окинув оком найближчі до мене полиці з книгами. Там переважали французькі та німецькі книги: виднілись і старі французькі п’єси, і різноманітні твори сучасних авторів — Тьєра,[6] Вільмена,[7] Поля де Кока, Жорж Санд, Ежена Сю; серед німецьких — Гете, Шиллера, Чокке,[8] Жана-Поля Ріхтера; англійською були роботи з політекономії. На цьому я зупинився, бо містер Гансден відволік мою увагу.
— Вам доцільно щось випити, — запропонував він, — після далекої прогулянки такої холодної ночі, що нагадує радше канадську, це вам не зашкодить; але я не запропоную вам ані бренді, розбавленого водою, ні портвейну; не буде також хересу. Не тримаю подібної гидоти. Для себе в мене є рейнвейн, а ви можете вибрати між ним та кавою.
І це мені сподобалося в Гансденові: якщо й є щось, що мене справді відштовхує, то це звичка розпивати вино або інші алкогольні напої. Мені був не до вподоби кислий німецький «нектар», але я любив каву, тому відповів:
— Дайте мені, будь ласка, кави, містере Гансдене!
Я відчув, що моя відповідь його потішила; без сумніву, він очікував, що відмова дати мені вина або інших спиртних напоїв справить на мене неприємне враження, тому крадькома зирнув на мене, аби
