Учитель - Шарлотта Бронте
Почалися танці. Я дуже хотів бути відрекомендованим котрійсь із цих милих і розумних дівчат, а, отже, мати змогу продемонструвати, що також можу щось відчувати та вмію підтримувати невимушену світську бесіду і що, зрештою, я не колода чи предмет умеблювання, а діяльна, мисляча й наділена почуттями людина. Повз мене пропливали в танку усміхнені обличчя і граційні фігурки, але усмішки призначалися не мені, а невагомі фігурки перебували в обіймах інших рук — не моїх. Я відвернувся, страждаючи, полишив танцюючих і попрямував ув обшиту дубом їдальню. Ані ниточка симпатії не поєднувала мене зі жодною живою істотою в цьому будинку. Пошукавши очима, я нарешті знайшов портрет матері. Витягнув із свічника тонку воскову свічку і підніс її ближче до картини. Довго й уважно вдивлявсь у портрет, і душа моя поринула йому назустріч. Я зауважив, що мати передала мені багато своїх рис — те саме чоло, ті ж очі, такий самий колір обличчя. Інколи навіть досконала краса не так тішить людське самолюбство, як згладжена та пом’якшена подібність до самого себе; з цієї ж причини батьки самовдоволено шукають у рисах облич своїх доньок власні риси і втішно знаходять їх, хоча й у м’якшій формі та делікатних обрисах. Я саме розмірковував, як би цю картину — таку знаменну для мене — сприйняв сторонній спостерігач, коли голос позаду мене промовив:
— Гм-м! У цьому обличчі відчувається розум!
Я повернувся; позаду мене стояв високий чоловік — молодий, хоча й років на п’ять-шість старший за мене; зовнішність його в жодному разі не можна було назвати звичайною; оскільки зараз я не схильний детально змальовувати його портрет, то читач має вдовольнитися лише ледь окресленим силуетом, бо тільки це я й розгледів тієї миті; не помітив ані кольору його очей, ані форми брів; бачив лише постать та обриси тіла; також примітив його тонкий кирпатий ніс, але навіть цих небагатьох загальних спостережень було достатньо, щоб упізнати його.
— Доброго вечора, містере Гансдене, — промимрив я, вклонившись, і, як сором’язливий йолоп, повернувся, щоб іти геть — чому? Просто тому, що містер Гансден був промисловець і власник фабрики, а я — звичайний клерк, інстинкт спонукав мене уникати тих, хто стоїть вище за становищем. Я часто бачив Гансдена у Бігбен Клоус, куди він мало не щотижня приходив у справах, які вів із містером Крімсвортом, але ніколи з ним не розмовляв — так само, як і він зі мною; і мимоволі відчував до нього недоброзичливість, тому що він не раз ставав німим свідком образливих випадів Едварда проти мене. Я був переконаний, що він сприймає мене лише як боязкого раба: ось чому тепер уникав розмови з ним.
— Куди ви? — запитав він, коли я намагався прослизнути повз нього.
Я вже мав нагоду помітити, що містер Гансден говорив різко, і вперто казав собі: «Він думає, що з бідним клерком може не церемонитись; але я не такий догідливий, як він вважає, тому його груба невимушеність мені зовсім не до вподоби».
Я щось йому відповів — радше байдуже, ніж увічливо, але не зупинився. Він незворушно перепинив мені шлях.
— Залишіться ще трохи, — мовив він, — у залі так душно; крім того, ви ж не танцюєте — у вас нема пари.
Він мав слушність, і поки говорив, ніщо в ньому — ні його вигляд, ані тон, ані манера звертання не відштовхували мене; моє amour-propre[3] було вмиротворене; він звертався до мене не з поблажливістю, а тому, що, зайшовши в їдальню, аби освіжитися, потребував когось, з ким можна було для розваги перекинутися кількома словами. Ненавиджу, коли до мене ставляться поблажливо, проте люблю робити ласку; я залишився.
— Чудова картина, — продовжував він, знову повертаючись до портрета.
— Чи не здається вам обличчя гарненьким?
— Гарненьким? О ні! Як може бути гарним обличчя із запалими очима та високими вилицями? Але воно своєрідне і змушує замислитися. З цією жінкою, якщо б вона жила, можна б поговорити не лише про сукні, візити та компліменти.
Я мовчки погодився з ним. А він продовжував:
— Не скажу, що мені подобаються такі обличчя; тут не вистачає сили характеру, і в цих вустах забагато чут-ли-во-сті (він так і вимовив — протяжно та округлюючи губи); крім того, в неї на чолі написано, що вона аристократка, це видно і з її постави; ненавиджу ваших аристократів.
— Тож ви вважаєте, містере Гансдене, що аристократичне походження проглядається навіть у будові тіла та рисах обличчя?
— До біса благородне походження! Хто б мав сумніви, що нащадки знатних сімейств мають «особливу будову тіла та риси обличчя» — так само, як ми, комерсанти -ширського графства, маємо свої! Але які з них кращі? Ясна річ, що не їхні. Щодо їх жінок, то тут усе трохи інакше: вони плекають красу з пелюшок і завдяки догляду та вихованню можуть навіть досягти в цьому досконалості — як от одаліски Сходу. Але й тут їх переваги вельми сумнівні. Порівняйте фігуру леді на портреті з місіс Крімсворт — хто породистіший?
Я спокійно відповів:
— Порівняйте себе з містером Крімсвортом, містере Гансдене!
— О, Крімсворт краще збудований, аніж я; в нього пряміший ніс, вигнуті дугою брови й таке інше; але ці переваги — якщо це переваги — він успадкував не від матері-аристократки, а від батька, старого Крімсворта, котрий, як каже МІЙ батько, працював простим -ширським фарбувальником, який лише наливав індиго[4] в чан, але водночас був найгарнішим чоловіком у всьому графстві Йоркшир. Це ти, Вільяме, у кінцевому рахунку в своїй сім’ї аристократ, а не твій братик-плебей.
Різка манера містера Гансдена висловлюватися мені радше подобалась, аніж навпаки; я з ним почувався невимушено. Тож з інтересом продовжував розмову.
— Звідкіля вам відомо, що я брат містера Крімсворта? Я думав, що
