Учитель - Шарлотта Бронте

Була вже дванадцята; дзвін сповістив перерву на обід, робітники розійшлися; Стейтон також вийшов, доручивши мені замкнути двері контори, а ключ узяти із собою. Я саме зав’язував паку паперів, щоб покласти їх у шухляду, коли знову зайшов Крімсворт; він зачинив двері за собою.

— Залиштеся ще на мить, — грубо сказав, і ніздрі його роздулись, а очі спалахнули зловісним вогнем.

Наодинці з Едвардом я врешті згадав, що ми рідня, і, пригадавши це, забув про нерівність становища; відкинувши всі церемонії, я відповів йому просто й коротко:

— Мені пора обідати, — сказав, замикаючи свій стіл.

— Ви залишитеся тут, — повторив він. — І приберіть нарешті руку з ключа! Нехай він буде в замку!

— Чому? — перепитав я. — Чому маю змінювати свої звичні плани?

— Робіть те, що наказую, — була його відповідь, — і не задавайте запитань! Ви мій слуга, тому коріться мені! Що надумали робити?

Усе це він проговорив на єдиному диханні, але раптова пауза провістила, що йому через гнів забракло слів.

— Дивіться, якщо вам хочеться, — відповів я. — Ось шухляда, а ось папери в ній.

— До біса твою зухвалість! Про що ти говориш?

— Про вашу роботу — я добре її виконував.

— Лицемір і базікало! Зашмарканий улесливий «масляний ріжок» — думаю, що цей останній вираз є суто -ширським і містить натяк на ріжок з прогірклого китового жиру (ворвані), який зазвичай підвішують до коліс возів для їх змазування.

— Ну досить, Едварде Крімсворте, — досить уже цього. Час нам підвести риску. Я витримав ваш тримісячний випробувальний термін, і мені він видався найогиднішим рабством у світі. Шукайте собі іншого клерка; я тут більше не залишуся.

— Що? Ви смієте мене попереджати? Зараз отримаєте те, що заробили… — Він зняв важкий батіг, що висів поруч з його макінтошем.

Я засміявся, навіть не завдавши собі клопоту приховати презирство. Його лють наростала; він виригнув з півдюжини грубих та нечестивих прокльонів, не посмівши, однак, підняти батіг, а потім продовжив:

— Тепер достеменно знаю, який ви жалюгідний підлабузник! Що ви розповіли про мене всьому N.? Відповідайте!

— Про вас? В мене нема ні причин, ані бажання говорити про вас.

— Брешете! У вас узвичаїлося патякати про мене; ви постійно на людях скаржитесь на моє ставлення до вас. Ви мало не кожному розповіли, що я даю вам малу платню і ставлюся до вас, як до собаки. Якби ви були собакою, я б сік вас цим батогом доти, доки не здер би з вас шкуру!

Він розмахував батогом, і кінець його торкнувся мого чола. Гаряча хвиля заполонила мене; кров у жилах на мить зупинилась, а потім із силою знов вирушила своїми каналами. Я швидко підвівся, підійшов і глянув на нього.

— Опустіть батіг, — сказав я, — і негайно поясніть, що маєте на увазі.

— Люб’язний, ти забув, з ким розмовляєш?

— З тобою. Гадаю, що тут нема нікого іншого. Ти стверджував, що я обмовляв тебе — скарживсь усім на малу зарплату та негідне ставлення. Доведи це.

Крімсону було невідоме почуття гідності, й коли я суворо запропонував дати пояснення, він їх і надав гучним верескливим голосом:

— Докази! ти їх матимеш! і повернися до світла, щоб я бачив, як твоє зухвале обличчя побуряковіє від сорому, бо таки доведу, що ти брехун та лицемір. Учора на зборах у міській ратуші я мав приємність бути публічно ображеним одним оратором, моїм опонентом, котрий звернувся до мене за темою обговорення; звернувсь до мене із натяком на мої особисті справи — з підтекстом про чудовисьок, позбавлених почуття родинної прив’язаності, та сімейних деспотів; верз він й інші дурниці. Коли я підвівся, щоб відповісти, брудний натовп почав викрикувати твоє ім’я, що відразу дало мені змогу вичислити, звідки вітер дме. Озирнувшись, побачив того зрадливого негідника Гансдена, який і був їхнім заводієм. Я помітив, як жваво ти з ним розмовляв місяць тому в моєму будинку, і знаю, що ти був у нього минулого вечора. А тепер запереч, якщо зможеш.

— Я цього й не заперечуватиму! І якщо Гансден підбурював людей проти вас, то він правий. Ви заслуговуєте публічного осуду — бо гіршої людини, суворішого хазяїна та жорстокішого брата годі й шукати!

— Люб’язний… — повторив Крімсворт і, щоб завершити це риторичне звертання, ляснув батогом у мене над головою.

Я миттю вирвав батіг, розламав його навпіл і шпурнув у камін. Крімсворт метнувся до мене, але я ухилився й застеріг:

— Лише торкнися мене — і я подам на тебе в суд!

Людей на кшталт Крімсворта, якщо їм протидіяти спокійно і твердо, завжди втихомирює лише така ж непомірна нахабність, як їх власна; Крімсворта зовсім не тішила перспектива постати перед мировим суддею; думаю, він зрозумів, що я не жартував. Після доволі довгого та пильного погляду, похмурого й здивованого водночас, він, зрештою, вирішив, що його гроші дають йому достатню перевагу над таким жебраком, як я, і що у нього в руках надійніший та дієвіший спосіб помститися, ніж доволі ризиковане тілесне покарання.

— Забирай свого капелюха, — буркнув він. — Забирай усе, що тобі належить, і котися звідси в свою парафію, нещасний жебраче; старцюй, кради, голодуй, іди на каторгу — роби, що хочеш; але не насмілюйся більше потрапляти мені на очі. Якщо коли-небудь почую, що ти ступив хоч на ярд моєї землі, то найму людину, аби побила тебе ціпком!

— Навряд чи у вас буде така змога; тільки-но я покину цей маєток — що може змусити мене повернутися сюди? Я залишаю в’язницю і зоставляю тирана; я покидаю все, що може в мене може бути найгіршого — отож, не бійтесь; я не повернуся.

— То йди вже, бо я змушу тебе це зробити! — вигукнув Крімсворт.

Я неспішно пройшов до свого стола, вийняв звідти те, що мені належало, поклав речі у кишеню, замкнув шухляду і поклав ключ зверху.

— Що ти забираєш із шухляди? — запитав фабрикант. — Залиш усе на своїх місцях, інакше я покличу поліцейського щоб тебе обшукав.

— То пильніше дивіться за своїми речами, — відповів я, взяв капелюха, натягнув рукавички і неквапно вийшов з контори — вийшов, щоб ніколи більше туди не повернутися.

Пригадую, коли дзвони на фабриці сповістили початок обіду — а то було перед приходом Крімсворта — я дуже хотів їсти і з нетерпінням чекав цього сигналу. Однак тепер зовсім забув про голод; видиво смаженої баранини з картоплею стерлося з мого внутрішнього зору під впливом метушні та сум’яття останньої