Учитель - Шарлотта Бронте
Тепер уже монолог Гансдена мене зацікавив — тому, що ця промова відображала його характер і тому, що пояснювала мотиви вчинків; вона направду так мене заворожила, що я забував йому відповідати; мовчки сидів, розмірковуючи над безліччю питань, які породжували його слова.
— То ви мені вдячні? — знову запитав він.
Насправді я був йому вдячний, або майже вдячний, і цієї миті він мені навіть подобався, незважаючи на його proviso,[10] що він робив це не заради мене. Але людську натуру збагнути важко. Оскільки я не бажав ствердно відповісти на його пряме запитання, то відкинув усяку вдячність і заявив: якщо він очікує винагороди за своє заступництво, то нехай надіється на неї в кращому світі, бо тут йому її не бачити. У відповідь він обізвав мене «безсердечним аристократичним скнарою»; я, своєю чергою, звинуватив його в тому, що він відібрав у мене шматок хліба.
— Брудний то був хліб, чоловіче! — закричав Гансден. — Брудний і неїстивний. Ви отримували його з рук тирана, бо, кажу вам, Крімсворт — справжнісінький деспот: деспот для своїх робітників та клерків, а одного дня стане ним і для власної дружини.
— Дурниці! Хліб усюди — лише хліб, а зарплата — лише платня. Я все це втратив, і все через вас.
— У тому, що ви кажете, є певний сенс, — відповів Гансден. — Мушу наголосити, що приємно здивований тим, яким практичним ви стали. Усі попередні спостереження за вашим характером підказували мені, що сентиментальна радість, яку ви відчуєте, знову отримавши свободу, змусить вас забути — принаймні на якийсь час — про завбачливість та розсудливість. Тепер я змінив свою думку на краще, оскільки ви таки спроможні мислити про насущне.
— Мислити про насущне! А як можу думати інакше? Мені ж треба за щось жити, і для цього слід мати насущне, котре можу отримати тільки за допомогою праці. А ви, повторюю, позбавили мене її.
— Що маєте намір робити? — холодно запитав Гансден. — У вас впливові родичі; гадаю, вони знайдуть вам інше місце.
— Впливові родичі? Хто це? Хотів би я знати їхні імена…
— Сікоми.
— Дурниці! Я з ними порвав.
Гансден скептично поглянув на мене.
— Так, — підтвердив я. — До того ж, назавжди.
— Ви, певно, маєте на увазі, що це вони порвали з вами…
— Думайте як хочете. Вони запропонували мені покровительство за умови, що прийму духовний сан. Я відмовивсь і від цієї умови, і від винагороди за неї. Я відштовхнув своїх холодних дядечків, щоб кинутися в обійми старшого брата, а з його чулих обіймів потрапив до рук сторонньої людини — тобто ваших, і тепер мене душить це жорстоке стискання.
Говорячи це, я не зміг приховати посмішку; щось подібне з’явилось і на вустах Гансдена.
— О, розумію! — сказав він, дивлячись мені у вічі, й було очевидно, що він заглянув мені в душу. Посидівши так кілька хвилин — підперши підборіддя рукою та пильно вдивляючись в моє обличчя — Гансден урешті продовжив:
— Серйозно: вам справді нічого чекати від Сікомів?
— Так — окрім несхвалення та відторгнення. Чому ви знову про це питаєте? Як можуть руки, забруднені чорнилом контори і засмальцьовані жиром зі складу вовняних речей, знову торкнутися рук аристократів?
— Звісно ж, у цьому будуть складності; однак ви істинний Сіком: за зовнішністю, рисами обличчя, мовою, манерами; не думаю, що вони від вас відмовляться.
— Вони вже відмовилися; не говорімо більше про це.
— Чи ви шкодуєте, Вільяме?
— Ні.
— Чому ні, юначе?
— Тому, що ці люди не з тих, від яких я коли-небудь дочекався б співчуття.
— Але ж ви — один із них.
— Це ще раз доводить, що ви нічого про мене не знаєте: я син своєї матері, а не племінник своїх дядьків.
— Та все ж один із ваших дядечків — лорд, хоча й не надто відомий і багатий, а інший — вельми шанована особа; пильнуйте власні життєві інтереси.
— Дурниці, містере Гансдене. Не знаю, чи вам це відомо, але навіть якщо б я покірно піддався їхній волі, то навряд чи мені вдалося б виказати достатньо смиренності, щоб здобути їхню прихильність. Я лише пожертвував би власним комфортом, нічого не отримавши взамін.
— Цілком імовірно: тому ви й вирішили, що найрозумніше буде розраховувати лише на себе?
— Авжеж. Я справді мушу надіятися тільки на себе — і так до самої смерті, тому що нездатний зрозуміти чи прийняти плани інших людей або ж виробити власні.
Гансден позіхнув.
— З усього зрозуміло лиш одне: це — не моя справа.
Він випростався в кріслі й знову позіхнув.
— Цікаво, котра година, — продовжив Гансден. — У мене зустріч на сьому.
— На моєму годиннику за чверть сьома.
— То я піду, — і він підвівсь. — Але ж ви не вплутаєтеся знову в торгівлю? — запитав, опершись на камінну’ полицю.
— Думаю, ні.
— Бо в такому випадку ви були б дурнем. Можливо, вам краще пристати на пропозицію своїх дядечків і піти у лоно церкви…
— Не раніше, ніж повністю перероджусь — і внутрішньо, і зовнішньо. Хороші священики — чи не найкращі люди.
— Ви справді так гадаєте? — глузливо перебив Гансден.
— Так, без сумніву. Але в мене нема якостей, притаманних доброму священикові, тому краще голодуватиму, ніж оберу професію, до якої не маю покликання.
— Вам важко догодити. Не бажаєте стати ні торговцем, ані священиком; ви також не можете бути правником, лікарем чи джентльменом, тому що у вас для цього нема грошей. Я б вам порадив вирушити у подорож…
— Як? Без грошей?
— Вам варто подорожувати у пошуках їх, друже. Ви можете говорити французькою — без сумніву, з жахливим англійським акцентом — але ж можете. Вирушайте на континент: можливо, там щось підвернеться.
— Боже мій, як я цього хочу! — вигукнув я з мимовільним запалом.
— То їдьте: що, в біса, вас тримає? Ви можете добратися, приміром, до Брюсселя лише за п’ять-шість фунтів — якщо вмієте економити.
— Якби й не вмів, то злидні б мене навчили.
— Тож їдьте та увімкніть
