Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко

— А данина? Хіба вона — не ярмо? Були ви серед свого люду, чули, що думає він і що каже про ваше родичання з обрами? Бачу, не були і не чули. А я був. Погано, братове, думає він про вас і ще гірше каже.

Князь зиркає на Світозара спідлоба, проте не одразу знаходиться на слові.

— Настане час — увидить, що ми дбаємо про його ж благо. А увидить — змовкне, а то й величатиме нас яко мудрих достойників.

— Марна сподіванка, княже.

— Чому марна? Казали вже, Хафіз прихильно ставиться до нас, він багато чого може вдіяти, аби полегшити долю нашого люду.

— Повинності платити каганатові данину не позбавить вас. У цьому можеш бути певен. А потім, скажи нам, княже, й таке: як розуміти тебе по цьому родичанні з Хафізом людові і як розуміти нам, привідцям сили, що гуртується на східних обводах землі? Усі мріють і дбають про те, щоб викинути обрів за Карпати, а ти шукаєш із ними миру і злагоди?

— Доки живемо з ними в мирі, мусимо шукати й злагоди.

— А потім?

— Що потім?

— Як ти поведешся, коли всі ми підемо супроти аварів і тобі доведеться вийти на герць із Хафізом? Зітнеш йому яко ближиці голову чи станеш пліч-о-пліч із ним і виступиш супроти нас?

— Світозаре!

— Що, брате? Хочеш сказати, що синам князя Волота не пристало так думати? Згоден, не пристало. А я мушу спитати тебе, як і всіх інших ближчих своїх, ще й таке: що вдієте ви, коли дійде до січі з обрами, із внуцею брата вашого Добролика, нарешті, з її дітьми? Теж оголите мечі і зітнете їм голови?

На нього дивилися мов на знетямленого.

— Від кого, від кого, а від тебе не сподівалися чути таке.

— Так, сам я на це не здатний. У мене не зніметься рука на своїх кревних. Зате зніметься вона в усіх інших мужів землі Троянової. І ніхто не зупинить їх, братове. Ані ви, ані я, ані всі інші князі. Ненависть до супостата, що творить насилля на землі нашій, зростає з кожним днем, і, доки дійде до січі з ним, зросте в сто крат. А то незборима сила. Вона не відає, що таке жалість і що — пощада. Ось і питаю вас: як буде тоді?

Суперечка вляглася не скоро. Десь аж пізнього надвечір’я пішла звична для мужів думаючих бесіда. В тій бесіді Радим сказав якось:

— Зустрінешся, Світозаре, з Хафізом, сам пересвідчишся: такому не можна було не поступитися Забавою.

— Такий аж надто вже лепський?

— І лепський, і на веселу бесіду зугарен, і серцем прихильний до нас.

Князь багато чого сказав того вечора про Хафіза, одного не зважився виголосити вголос: що Хафіз хоче домогтися від тиверців не лише прихильного ставлення до аварів, він прагне зробити їх аварськими соузниками, такими, як паннонські слов’яни. Відвертої розмови про це не було ще з ним, одначе натяки на вигоди з таких уз із аварами були. Не раз і не двічі заговорював про ті вигоди. То правда, він не лукавить у бесідах із князем і його братами, він прихильний до тиверців, та занадто багато хоче за ту прихильність: аби Тивер і тиверці забули про давні свої вольності.

Мав би бути відвертий із братом, а тим паче із стольником всієї землі: його, князева, провина в родичанні з обрами є. То тільки визнати не хочеться, насправді вона є. Хіба небога Ярослава, мати Забавина, не приходила й не благала. «Прийди, княже, стань на місце діда Добролика й зупини Забаву. Чи то ж мислимо, зголошуватися на злюб із супостатом?» Хіба не чув тоді ж таки від неї, а затим і від люду: «Князь тому зголошується на цей недостойний злюб, що Забава не його внуця, а потятого, в січі брата»? Тож не просто собі шепталися по закутках, уголос казали: «Князь передбачає вигоду від цього родичання і шле на жертовник кревнячку».

Сам не тямить, хто обаяв його тоді і що обаяло. Таки передбачувана вигода? Либонь, вона, клята. Хіба не сумнівався на самім початку: нащо воно, родичання з обрином? Хіба не обіцяв Ярославі: «Скажу Забаві, аби і в мислях не мала цього»? А поступивсь-таки перед вмовляннями Хафіза і не в меншій мірі брата Остромира. Якже, Хафіз — наполовину слов’янин, Хафіз щирий із нами й прихильний до нас. А той прихильник не встиг побратися, як одразу й показав свою щирість: покликав на воседля не лише своїх та Забавиних родаків, а й хана кутригурів. Дивись, мовляв, і затям: за спиною в мене стоїть не лише весь каганат із численними турмами, стоїть і найближчий сусіда твій, князь Тивері. Скоряйся й нишкни, роби, що раджу, коли не хочеш нажити біди.

Тоді вже певен був: непотрібне воно, родичання з супостатом. І непотрібне, і згубне для Тивері. Та що міг вдіяти, коли вороття не було. Як і зараз немає його. Лишається одне: вдавати з себе покірного данника і ждати тієї миті, коли, як обіцяв Світозар, проб’є уроча година визволення.

Певно, розуміючи сердечну муку брата, Світозар торкнувся рукою Радимового плеча й сказав, підводячись:

— По січі на герць не йдуть. Якось воно буде.

То було схоже на примирення. Радим виразно відчув те і тому не загаявся сказати:

— Я теж тої мислі: якось воно буде. То, може, й добре, що приспали Хафіза, що він певен тепер: Тивер — надійна соузниця в його ділах. Настане, час вийти супроти обрів із бронню в руках і гнати їх з отньої землі, можеш не сумніватися і князям землі Троянової сказати: в ту урочу годину Тивер буде з вами.

— От і гаразд. Це найголовніше, саме в цьому й хотілося бути певним. Наостанок хочу сказати: я надовго поселяюся в Соколиній Вежі. Коли пробиратиметься до мене люд із Дулібії чи з Києва, від Данка чи від Мезаміра, посприяй, аби той люд без перешкод потрапляв до мене.

— Гаразд.

XX

Світозар, признатися, радий був, що все так завершилося. Найперше відчував неабияку приємність від того, що Радим не згадав про розбрат між ними по замиренні з обрами, власне, під час замирення (он як гримав тоді: «Ти не брат мені!»), та не менше має вдоволення від його запевнень: родичання з обрами нічого не міняє, він,