Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко

тими, кого послав у Дулібію яко своїх послухів. Десь же вони є. Така була домовленість: на зиму всі, хто бажає, повертаються до Києва, влітку мають бути тут, до всього приглядатися та дослухатись. Невже зміряє ногами всю Дулібію і ні з ким із гуслярів чи скоморохів-потішників не зустрінеться?

Спершу лиш думав про це, далі почав тривожитися цим, а ще далі й побоюватись: невже ж нікого з своїх не зустріне?

Ба, зустрів-таки, і одразу трьох.

— Отак і ходите купно? — подивувався вголос.

— Домовилися здибатися тут, тому й бачиш укупі. Ще два мають надійти не сьогодні, то завтра.

— В такім разі заждемо й тих двох. Ви мені потрібні, людове.

Гуслярі мали вже овин, у якому збиралися на ніч. Пішов ночувати до них і Світозар.

— Що трапилося, стольнику? — поцікавилися, усамітнившись. — Чому ти тут?

— Захотів на власні очі побачити, що діється в землі Дулібській.

— І ходиш у супроводі одного лиш поводжатого. Чи на Дулібії так безпечно? Чув, яка біда спіткала княгиню і її доньку?

— Як не чути? Про те вся Дулібія знає.

— Що ж скажеш нам? Як маємо поводитися після всього? Казати чи не казати Мезамірові?

— Йому й без вас скажуть. Не сушіть собі цим голови.

— Хто скаже? Люд?

— Я послав до Мезаміра мужів, що були зі мною. Сподіваюсь, вони там уже.

— Виходить, ми даремно збиралися.

— Ні, братове, не даремно. Я шукаю вас ось уже другу седмицю і добре, що здибав одразу скількох. Маю дати вам інше повеління. За седмицю, а то й раніш буду я в своїй Тивері. Сидітиму там усе літо, а може, й довше. Отож звіди віднині посилайте на Тивер, у отчу оселю — Соколину Вежу. Коли вони будуть суттєві, ясна річ. З несуттєвими до мене іти не треба. Тямите, що кажу?

— А так.

— То перекажете це і всім іншим. Дулібів же, надто мужів, що не мирять із обрами, посилайте до Мезаміра. Так і кажіть: там збирається сила, котра дасть усім волю.

Де почалася Тиверська земля, завважив доволі швидко. Не став подибувати обрів, іншим побачив люд на путях, а надто на ролейній ниві. Не було вже того перестраху і тієї недовіри в очах, що в Дулібії, не було й смутку на лицях. Десь тільки розпрямляли спини та доглядались, а десь і перегукувалися, питаючи сусідів, чи не знають, хто це йде до них.

— Боги в поміч, люди!

— Спаси біг.

— Чи дасте води напитись?

— Чом ні, — ішли й наливали та казали «добре здоров’я, пивши», коли підносив поставця до уст. — Звідки будете та хто будете?

— Перехожі люди, гуслярі. І баяни водночас. Коли є серед вас слабі чи уражені, можемо стати в пригоді.

Дякували й робили своє. Одні мовчки, інші питаючись, чи здалеку йдуть гуслярі, куди йдуть.

— Бували в світах, тепер до вас ідемо, на Тивер. Як живете по січі з обрами? Чи й над вами так збиткуються ці зайди, як над дулібами?

— Не бачимо їх, тоту й не знаємо над собою збиткувань. А повинність платимо, дарма що сватами стали.

Осуд, хай і прихований, все ж чути в голосі. Та й позирк очей те саме каже. Жона є жона, хіба втримається, аби не вжалити тих, кого ненавидить.

— Якими себто?

— Мой, люди! — дивується. — По білому світу ходите, а що діється в світі, не відаєте. Князь кревнячку свою віддав за привідцю обрів.

Пробі! Що вона каже, ця велеречива жона? Чи то ж можливо? Хай котрась із князівен дозволила собі таку легковажність, а що думали кревні її і що думав князь?

Віддав кревнячку. Кого ж це? Чия з роду князя Волота занапастила себе такою ганьбою? Оце втішився новинами з рідної землі, оце допитався! Бігме, далі й питатися годі. Ліпшого не скажуть, а гіршого й не почує вже. А ще вагався, завертати до Черна, з’являтися перед князем Радимом з повинною чи не з’являтись? Доста, порозумівся й без повинної. Піде на Соколину Вежу, а там видно буде, як повестися з таким братом і таким князем. Милостиві боги! Не є підвладним обрам, всього лиш данину платить, а так низько впав: віддав за Хафіза кревнячку. Що змусило його? Лиха погроза? Бажання вигоди? Не інакше як вигоди шукав. То де ж вона, коли люд платить данину? Заради якої біди заплямував честь?

Скільки йшов путями та перепутками Тивері, стільки й теребив себе цією мукою. Немов болячка якась усілася під серцем, а прорвати не може. Якими зустрінуться з Радимом і якими будуть після всього? Казав, прощаючись: «Ти не брат мені». Тепер обертається так, що він, Світозар, має казати те саме князеві. А як буде тоді із сподіваним походом на обрів? Чи може Тивер лишитися байдужою до нього? Ні, ні, пріч такі мислі! Тра спершу добратися до своєї вотчини, осісти там, та розглянутись, та розпитатися в усіх, в тім числі і в князя, а вже потім думати, як бути з таким князем.

До Соколиної Вежі прибув поночі. Зумисне припізнився, аби менше виділи та знали, яким прибув. І тих, що виділи його в убранні перехожого гусляра, застеріг: «Про мене нікому ані слова. Настане час, сам об’явлюсь».

Довго викупувався та відсипався в отній оселі, зрештою велів майстрині пошити для нього нові строї і знову викупувався та відсипався. Коли ж об’явився десь згодом перед челядниками, ні в кого й гадки не виникло, що княжич Світозар міг бути інший. Навіть ті, що бачили його іншим, у вбогих строях перехожого гусляра, забули.

— Може, княжич хоче поглянути на товар у скотницях, на випасі?

— Ано, обов’язково погляну.

— Може, воліє побувати в полі, подивитися, як вродила цього літа нива?

— І в полі побуваю, ая. Он скільки літ не був та не видів, яке воно в нас. Одначе й наперед хотів би знати: чи є кому вбирати його і чи є що збирати на нашому полі?

— Женців негусто, княжичу. Хоча збирати є що. Усе поле засіяне і добротно оброблене. Князь Радим, най будуть з ним боги, допомагає.

— Зате й забирає до своїх житниць[103], мабуть, усе, що дає нива.

— Не буду гнівити богів: для нас, для худібки теж лишав. А все інше возили до його житниць.

— Віднині