Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко

Вихваляння імператора стало чи не найдостовірнішою прикметою вірності інтересам імперії, а всякий супротив і навіть натяк на нього — зрадою. І все ж опір імператору на безмежних просторах Візантії набирав та й набирав розмаху, його годі було зупинити, навіть карою. Першою, як і слід сподіватися, виступила супротив Фоки рабовласницька аристократія, а вслід за нею — великі землевласники, нарешті — монофісити і євреї, які складали переважаючу більшість торгового люду. Деякі з ворохобників були настільки злютовані і єдині в намірах своїх, що підняли навіть збройне повстання дімотів і Фока змушений був кидати супроти них легіонерів.

В імперії почалася по суті громадянська війна.

До хаосу, що запанував у багатьох провінціях, додалося й бажання сусідів відновити в імперії те, чого не пощастило відхопити раніше. Насамперед подбали про це давні, по суті непримиренні недруги Візантії — перси. Скориставшись тим, що старший син Маврикія Феодосій був скараний Фокою поза межами Константинополя і в стольнім городі ходили доволі уперті чутки, ніби Феодосію пощастило втекти, персидський шах Хосров Другий Парвез не забарився відшукати людину, дуже схожу на Феодосія, і зобов’язав монофіситського патріарха вінчати двійника на царство, а вже повінчаного лже-Феодосія послав із військом забрати у Фоки трон свого вітця. Несподіваний і тим уже підступний удар мусила витримати передусім фортеця Дари, та сама, що була яблуком розбрату і в минулій, і в позаминулій січі персів із візантійцями і де пролито з обох сторін стільки крові, що нею можна було б залити ту фортецю по коліна, коли б кров пустити з усіх потятих там одночасно. Візантійський гарнізон уперто боронився, та за цим разом йому не допомогла ані упертість, ані надіслана Фокою поміч. Чи то перси були не ті, що колись, чи оборонці інші, хай не за першим, хай за п’ятим разом, а городом і фортецею заволодів-таки Хосров Другий і, потішений так давно жаданим успіхом, повелів не залишити від фортечних стін каменя на камені — аби Дари, ця недоступна цитадель, по суті ворота в обводи Візантії, не ставала більше йому на перепутті.

Поразка та, а надто вчинений персами погром у городі й поза городом, мабуть, неабияк вплинули на візантійські легіони. Услід за фортецею Дари перси заволоділи Вірменією, Едесою, Феодосіополем, Кесарією Каппадокійською, а один із привідців у війську Хосрова Другого проклав собі путь навіть до Халкідона, погрожуючи з супротивного берега Босфору самому Константинополю. Існування гігантської, досі ніким не взятої на меч і сулицю імперії повисло на волосині, і чим не забарилися скористатися як ті, що стояли в опозиції до Фоки в самій Візантії, так і всі інші недоброзичливці, що їх було та й було поза обводами Візантії. Когорти, що стояли супроти обрів і слов’ян по Дунаю і мали цілу мережу недоступних фортець, якось одразу і, на подив усім, відчутно перестали бути боєздатною силою, а Дунай, фортеці на Дунаї — надійною запрудою для варварів. Обри вільно стали ходити через нього й добувати для себе у фракійських та іллірійських поселян хліб, слов’яни ж повальніше, ніж досі, ішли на поселення і не обмежувалися вже необжитими горами, схилами гір, обирали обсаджені візантійськими підданими землі й селилися на них, по суті затоплювали собою найплодоносніші провінції імперії. А що ж імперія? Анічого. Вона немовби не помічала того. Відмовчувалися й префекти[108] та екзархи провінцій, епархи[109] численних городів. Вони розуміли: синкліту, що вершить ділами імперії, не до того зараз: під стінами стольного города стоять перси: коли не відшукати в провінціях сили, яка заступила б їм путь до Константинополя, усе може піти прахом. А поки в Августіоні сидить Фока (це теж усім ясно), такої сили ніхто не відшукає і тим більше не пошле її рятувати рудого варвара. Його ненавидять не тільки аристократи, крупні землевласники, торговий люд, в ньому розчарувалися легіонери, ба навіть горожани — та сила, що складає діми великих і малих городів і завжди перша ставала на їхній захист. Потрібне було якесь несподіване зрушення, хтось мав прийти й подати надію: не все пропало.

Низи затамовано відмовчувалися, верхівка потерпала, лише десь у глибині єства плекала надію на диво. І недарма: диво сталося. Порятунок прийшов з тих віддалених околій імперії, якими заволоділа вона, дякуючи ратному генію стратега часів Юстиніана Першого Велісарія, і які до цього часу не являли ознак особливої покори. Екзарх Карфагена Іраклій як намісник імператора у найвіддаленішій провінції зважився і показав усім приклад рішучої непокори узурпаторові: відмовився доправити в стольний город хліб, що його регулярно збирали з африканських підданих і так само регулярно доправляли щоліта морем. То була видима прикмета невизнання над собою влади імператора, та Іраклій і не приховував того, покликав на поміч непокірні імперії африканські племена маврусіїв[110] на чолі з їхнім вождем Бонакисом, посилив їх своїми когортами, привідцею яких був племінник Микита, і без особливих зусиль заволодів спершу Пентаполем, затим і Єгиптом. Аби знайти серед населення цих провінцій підтримку, Іраклій звільнив його на три літа від усяких податей, чим одразу ж схилив на свій бік: єгиптяни самі швидко упоралися і викинули за межі землі своєї як Фокиних комітатів[111], так і його адміністрацію — ректорів[112], президів[113], погархів[114].

Тим часом син карфагенського екзарха Іраклія (теж Іраклій) рушив із численним флотом прямісінько на Константинополь. Вість ту не забарилися вкласти до вух рудого варвара (друзі чи недруги, хто знає). Фока заметався, мов лис у загорожі, силився виставити супроти зворохоблених африканців якусь силу, та долю його вирішила саме та сила, на яку у нього була якась надія: дімоти з партії зелених опустили ланцюг, котрим перекривався вхід до затоки Золотий Ріг, і тим самим дали можливість морякам Іраклія висадитися в Константинополі. Переодягнувшись у дрантя убогого горожанина, Фока попробував було знайти притулок і захист у храмі, що користувався правом недоторканості, та його швидко розшукали там і не стали зважати на право — передали в руки Іраклія, який не забарився засвідчити усьому хрещеному і нехрещеному світові, що злоба і мста властиві не лише людям із низів, вони властиві й аристократам: скарав посадженого на візантійський стіл центуріона в тому ж дранті, якого він силкувався позбутися впродовж усього свого життя, та так і не позбувся.

У константинопольських аристократів були підстави для торжества. Вони стали свідками не лише справедливої кари, а й возведення на візантійський стіл імператора з аристократів —