Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко

Тим заспокоїв себе та й осів у праотній оселі. Приймав послухів, сам не раз навідувався і до Данка, і до Мезаміра, і в Київ. Літо сидів у Соколиній Вежі, на зиму правився на східні обводи землі, у стольний город росів і полян, мав доста клопотів і не помічав, як спливло одне, за ним друге, третє літо. Хафіз не нагадував про себе, тож і він забув про Хафіза. Аж поки не сталося неждане й негадане побачення з ним. Об’явився біля воріт у супроводі кількох воїв і, не злазячи з коня, привітався через загорожу:

— Мир дому твоєму, княжичу!

Бачив, перед ним обри, тож і догадувався: не інакше як родак їхній. А проте не подав виду, що знає, які це обри.

— І тобі того ж бажаю, муже достойний. Хто будеш? Чому я не пізнаю тебе?

— А мав би пізнати, колись бачилися. Хафіз я, терхан аварської турми на Тивері і муж золотокосої Забави.

Отака ловись. Що серед Забавиних кревних є княжич Світозар, скажімо, не таємниця для нього. А звідки знає, що той княжич на Тивері зараз? Адже тривалий час не був тут.

— Радий бачити мужа кревної своєї. Лишай, коли так, коня на челядь і будь моїм гостем.

Він справді належав до людей, на яких не можна гніватись. Так сонячно усміхався, розмовляючи, і так довірливо світив на бесідника очима, всім видом, мовби давно знав Світозара і тепер неабияк радий зустрічі.

«Так уміє прикинутись чи й справді такий є? Бігме, не скажеш, що прикидається».

Либонь, сонячний лик обрина й примусив почати бесіду з ним на веселій ноті.

— Де ж наша миловида пестунка Забава? Чому терхан прибув до мене на гостину без жони своєї?

— Бо далеко правлюся, а Забаву діти встигли обсісти.

— Йой! І багато маєте?

— Двійко, — показав на пальцях. — Заїхав до княжича по путі, та, признатися, й по ділу. Він, сказали мені, навчався в ромеїв, був стольником на антах, отож добре обізнаний із сольськими ділами. А мене саме вони змушують їхати до кутригурів і привести їх до повинності.

Світозар не міг утриматися від спокуси і звів на нього збентежені очі.

— Терхан так давно приводить те плем’я до повинності і досі не привів?

— Таки ні.

Лишаючись по-дитячому довірливим і по-ромейськи безцеремонним, Хафіз заходився викладати усе, як є: і що кутригури були взяті свого часу аварами на меч і сулицю, і що вони зобов’язувалися ходити купно з ними в ратні походи, а давно не ходять, як не платять і данини. Колись аварам не до них було, а нині настав час нагадати: вони, кутригури, багато заборгували каганові, най думають, як сплатити борг.

— То чого ж терхан хоче від мене?

— Аби княжич поїхав зі мною і допоміг привести кутригурів до повинності. Я вмію всього лиш правити турмою, в ділах сольських мало тямлю.

«Він справді такий безцеремонний чи такий наївний? Ади, поводиться, ніби з рідним братом. Не більше й не менше».

— Хто наказав нашому родакові чинити так?

— Каган Дандал.

— А він відає, що повеління його ні в які ворота не лізе?

— Княжич так вважає?

— Коли увірував у мою обізнаність із сольськими ділами, то мусиш повірити й тому, що кажу: ваша зверхність над кутригурами давно утратила силу. Півсотні літ відтоді минуло, людове! Тямите, що то є?

— Відтоді, як кутригури ходили на нашу вимогу в похід, а отже, визнавали нашу зверхність значно менше.

— І все ж дуже давно. До речі, якої повинності маєте намір вимагати від них? Знову походу?

— Та ні, данини. Похід не передбачається.

— Ось бачиш, данини. Чи вони вам платили її колись, аби вимагати тепер, через багато літ непідвладного життя?

Хафіз замислився.

— То княжич не радить і правитись туди?

— Не раджу.

— Одначе ж каган вимагає.

— То най сам їде й примушує кутригурів платити данину. Кутригури не такі слабосилі нині, аби повинитися.

Веселість Хафізові помітно згасла.

— І князь Радим те каже. Що ж маю вдіяти? Зізнаюсь, я на вас, князів Тивері, покладав надії.

— Тивері аж ніяк не випадає втручатися в сі діла. Вона платить данину вам — і того доста.

Більше про це не йшлося в їхній бесіді. Хафіз охоче ділив із господарем застілля і на слово не скупився, ба заночував навіть у Соколиній Вежі. А настав час від’їздити, челядь доповіла: звернув на ту путь, що вела до кутригурів, а не до Черна чи Дикуші.

XXI

Восьме літо минає, як Фока ввійшов в Августіон[104] і сів на імператорський стіл, а зрушень у житті громадян імперії не помічається. Чому так, ніхто не годен поясни одначе й цей, народний, імператор не виправдує сподіванок, ані тих, що привели й увінчали його діадемою, ані тих, що тремтять відтоді по закутках, постійно відчуваючи над собою нещадну сокиру. Легіонери[105], що прокладали «рудому варварові» путь до Августіону та кричали всім стрічним і поперечним: «Це наш, він вийшов із охлосу[106] й захищатиме інтереси охлосу», як були, так і залишилися легіонерами — їм дали всього лиш перезимувати біля жон та сплатити несплачений борг; охлос, котрий услід за легіонерами співав гімни імператорові з народу та радів з того, що він он як завзято тне голови знаті, теж залишився охлосом: ждав-ждав реформ, якогось полегшення в своїй долі та й перестав ждати, а надто коли побачив: Фока карає, лише аристократів, синкліт, інколи — великих землевласників, вся інша знать, в тім числі й стратеги[107] та стратиги, стала під руку нового імператора, посіла свої місця в Августіоні й співає хвалу йому, як не співала, може, й самому Юстиніанові. І мудрий він, і наділений вищим даром державного керманича, і справедливий, як і належить бути імператорові. Карає прихильників поверженої династії, аристократів-опозиціонерів? А що має робити, коли вони заносять меч на народного обранця? То ж ті, що грабували державний фіск, набивали кишені зібраними серед громадян солідами, були работорговцями і на ступінь не відступили від свого права карати раба власним судом. Чи таких треба милувати? Карає,